Звірі

Ні, не хотів Макс улаштовувати ніяких сцен. Швидко отямився, закрив рота, натяг на обличчя усмішку й привітно вигукнув:

— Ось ви де! А я вас скрізь шукаю!

Шкода. Було б весело… Аня, певно, також так думала, бо я не помітив з її боку жодних спроб відсунутися від мене або пояснити, чому я лежу на спині, вона нависає наді мною, й відбувається все це на даху, куди чомусь забули запросити її хлопця. Вона просто посміхалася Максові.

— Ось ми де, — відповів я, зводячись на ноги, — спілкуємось про людство й ніяк не можемо дійти компромісу. Скажи, Максе, людство колись знищить цей світ?

— Людство колись знищить себе, — впевнено відповів він. — Світ залишиться… Дене, Маринка дзвонила, у неї там якісь проблеми, треба їхати.

Ага, то він не сам вирішив відірвати нас від захопливої дискусії, йому наказали це зробити. Чому? Навіщо? Що ви робите, хлопці? Я ж іще не закінчив! Я й почати не встиг!

— Що, просто зараз? — засмутився я. — Навіть чаю не поп’ємо?

— Маринка сказала, це терміново.

— Нікуди не піду, доки ми не вирішимо долю людства! — вирішив повередувати я. — Не хочу до Маринки, хочу світ рятувати! Що важливіше: світ чи Маринка?

— Дене!

Він був налаштований дуже серйозно. Що ж таке повідомив йому хтось із шефів? Що таке могло статися, щоб шефи вирішили висмикнути мене з розмови з об’єктом, який, на їхню думку, є потенційною загрозою для людства? Десь з’явилася серйозніша загроза? Десь чи знову в їхніх головах?

Чому «знову»? Бо Аня не загроза? Бо я не вважаю її такою?

Та кому яке діло до того, що вважаю я? Не я ж віддаю накази…

Я тяжко зітхнув і обернувся до Ані:

— Тепер розумієш, чому людство загалом краще за окремих осіб? Людство загалом ніколи не почне верещати про те, що йому потрібна термінова допомога, відриваючи від цікавої бесіди.

— Дене! — Макс починав нервуватися.

— Та йду вже, йду, — відповів я і справді пішов до рипучих дверцят, з яких щойно видерлося індиго.

Макс почекав, доки я пройду повз нього, кинув Ані:

«Бувай» і лише тоді подався слідом, немов боявся, що, як обернеться до мене спиною, то я кудись втечу.

— Ну? — спитав я його, коли ми вийшли на сходи. — І що конкретно повідомила тобі Маринка? До речі, котра з наших Маринок дзвонила?

— Нас відкликають, — зітхнув він.

— Чому?

— Не знаю… Сказали терміново витягати тебе, розходитися по домах і писати звіти. — І все?

— Мабуть…

— Тобто з Анею ми більше не працюватимемо?

— Мабуть. — І отак ти із нею попрощався? «Бувай»? Ви ж ніби зустрічалися… Може, вона закохалася в тебе, а ти зникаєш, кинувши «бувай»?

Макс здивовано поглянув на мене.

— А що я мав зробити?

— Хоча б вигадати правдоподібне пояснення своєму зникненню.

— Навіщо? Аби не зачепити її почуття? Аби вона не страждала й не плакала ночами?

Я скосив очі на нього. Холодна усмішка, холодні очі, ось воно — істинне обличчя породження Доктора Зло.

Незрозумілого й небезпечного породження. І це — той самий хлопчик, який ще вчора червонів, готуючись до романтичного побачення з дівчинкою, яку тепер так спокійно кидає. Я не міг зрозуміти його. За весь час нашого спілкування так і не зумів пролізти йому в душу… Якщо він, звісно, має душу…

Дежавю… Нещодавно щось таке я думав і про Аню. Тож вони дійсно схожі. Принаймні тим, що я не впевнений у наявності душі в обох випадках… Чомусь захотілося зачепити його, хоч щось розворушити, хоч щось роздивитися вглибині.

— Ти ж казав, що вона тобі подобається… Навіщо робити боляче людині, яка тобі подобається?

Він зупинився, витріщився на мене. Спитав:

— Ти серйозно?

Я зітхнув. От індиго!

— Звісно ж, ні! Просто вона шукатиме тебе, якщо ти зникнеш без пояснень. А знаючи її таланти, можна припустити, що врешті-решт таки знайде.

— Ти плутаєш її таланти з моїми.

А, звісно. Я ж майже забув — Максові невідомо про спільний корінь їхніх талантів, отже, він не може уявити собі ступінь загрози. У цьому все наше керівництво — параноя, доведена до абсурду, що примушує приховувати від власних агентів факти, які можуть вплинути на важливі рішення у справах… Що ж, сподіваймося, вони почули мої і (що найголовніше) Максові слова, тепер нехай роблять висновки. Мені залишається лише скласти звіт і забути про все це, як про поганий сон.

Ми попрощалися на перехресті.

— Побачимося, — сказав мені Макс.

— Сподіваюся, що ні, — всміхнувся у відповідь я, відсалютував двома пальцями та пішов своєю дорогою. Неприємний гострий погляд ще довго свербів мені між лопатками.

Я вирішив пройтися пішки. Треба було прокрутити в голові всі події останніх днів, треба було розібратися з крапками: розставити їх над «і» та позаміняти ними всі знаки питання. Треба було створити адекватне бачення неадекватної ситуації, більш того — треба було вигадати адекватні висновки й пропозиції. В першу чергу треба було зробити висновок для самого себе.