Звірі

Зазвичай постріл лунав одразу після того, як я зустрічався поглядом з об’єктом. Так я переконувався, що роблю вірно — поглянувши в очі — відображення душі, зазвичай не надто приємної душі. Тут я не бачив цієї душі. Тут було чимало: радість від зустрічі, обережна надія побачити коханого, цікавість з приводу моєї раптової нічної появи… Тут було чимало, але я ніяк не міг побачити там душу. Я ніяк не міг зазирнути вглиб. Я не міг довести собі, що все роблю вірно. І кого я зараз намагаюся надурити? Я ж заздалегідь знав, що це буде невірно. Ще до зустрічі з цим світлим і водночас темним, як темна сторона Місяця, поглядом, знав: її не треба вбивати. Її не можна вбивати. І собі доводив, і шефам, впевнено, розклавши по поличках події, слова, факти й висновки, доводив те, що знав із самого початку, й те, у що так вперто відмовлявся вірити. Її не можна вбивати.

Можна знайти сотні причин, сотні аргументів за і проти, та від цього не зміниться моє ставлення до неї, ставлення до усієї цієї справи.

Все було набагато простіше. Все було поза всіма аргументами, логічними ланцюжками й не менш логічними висновками. Її не можна вбивати, бо в цьому немає жодного сенсу. Її не можна вбивати, бо її неможливо вбити. Бо неможливо вбити майбутнє.

Так, припустімо, що це знову розігралася моя фантазія, помножена на егоїзм. Припустімо, що я знову невиправдано вирішив, ніби світ обертається навколо мене і його доля в моїх руках. Та й чому невиправдано? Адже мені дали владу — мені надали можливість знищити загрозу людству,загрозу нашому світу. Як після цього не підхопити зіркову хворобу? Та от біда — я не хотів рятувати світ. Світ був мені по барабану. По великому такому барабану…

Та й не про рятування світу зараз ішлося. Я вже давно знав це й лише зараз зрозумів, яку колосальну вагу має цей факт. Мої динозаври так хотіли ліквідації об’єкта зовсім не тому, що хотіли врятувати світ. Вони намагалися врятувати свій світ — звичний повсякденний світ з екологічними катастрофами, ядерною зброєю, холодними й гарячими війнами і, що найважливіше, без Оменів. Не створював світ ніяких джокерів, не збирався йти війною проти них, він просто існував за своїми законами, народжуючи своїх дітей. І старим дітям світу просто не подобалися нові, так само, як зовсім нещодавно мені не подобався Макс, лише з однієї причини — старі не могли зрозуміти нових.

Я вже знав, де знаходяться снайпери. Наша «свята трійця» розмістилася на дахах сусідніх будинків, нахабно розмістилася, так, що я помітив їх майже одразу.

Я прикинув час. Доки Жарох зрозуміє, що я роблю, доки віддасть наказ стріляти, ми встигнемо. Маємо встигнути.

Я витяг руку з внутрішньої кишені та простягнув її Ані.

— Ходімо додому, — сказав я.

Вона зробила крок.

Жарох віддав наказ.

Вона взяла мене за руку.

Трійця на секунду завагалася. «Як же так? — подумали вони. — Ми ж прикривати його прийшли, а не ліквідовувати!

Це ж наш Джокер! Ми ж його ще змалечку пам’ятаємо…»

На цю секунду я і розраховував. За мить до пострілу я заплющив очі, а коли розплющив, ми вже стояли посеред її кімнати.

Розумниця, із ледь не батьківською ніжністю подумав я, все швидко зрозуміла. Не перепитувала, не пішки вирішила спускатися, просто — раз! — і ми вдома.

Я посміхнувся їй, вона — мені. Так, вона все зрозуміла.

Тепер я бачив це точно. Бачив у глибині її очей усе: себе, всю нашу переполохану зараз Контору — перелякану зграю собак, що загубили здобич і тепер чекають на сердитого господаря, дивну суміш розчарування й довіри та дивну спокійну впевненість. Вона не просто розуміла все. Вона знала все.

Я задивився в її очі. І надто пізно помітив швидкий рух збоку. А коли помітив, то не встиг уже нічого зробити. Вже пролунав постріл.

Вона не скрикнула, навіть не сіпнулася, просто звалилася на підлогу — у Конторі гарно навчали вбивати швидко. Я не кинувся до неї — не було потреби, це вже нікому б не допомогло, нікого б не врятувало. Я не скрикнув, я нічого не сказав. Я просто дивився на неї й відчував, як мене поглинає біль. Шалений, скажений біль. Він накотився величезною гуркітливою хвилею й одразу ж відступив. Певно, в цю мить я подорослішав на вічність…

Я поглянув на Макса. Він опустив рушницю.

— Ти б іще з вогнеметом припхався, — сказав я крізь зуби.

— Вогнемета на складі не було, — знизав він плечима. — Я думав, що ти його забрав. Хіба суперменам не належить ходити з вогнеметами?

— Так то суперменам… — відповів я, кивнув на Аню. — Навіщо ти це зробив?

— Бо ти не зміг, — відповів він і посміхнувся. Щиро так посміхнувся, гарно, зовсім по-дитячому.

Нелюд. Тварина. Звір. Убивця.

Ми можемо досхочу вбивати собі подібних, та яке ми маємо право чіпати інших?

Нова хвиля накотилася на мене. Тільки тепер це був не біль. Це була злість. І не звична холодна й стримана, ні, це була чорна й безжальна злість.

Я вихопив зброю з кишені. І пролунав другий постріл. І третій, і четвертий, і п’ятий.

Потім я довго мовчки витріщався на підлогу.

А потім тихенько, обережненько, зовсім невпевнено задзеленчав «червоний». Я натиснув на кнопку.

— Що там у вас? — сухо поцікавився Жарох.