11/22/63

— Я бажав би обговорити з містером Фраті доволі значного обсягу бізнес-пропозицію, яка стосується спорту.

— Йо? Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?

— Ви коп?

— Йо. Я шеф поліції Далласа Джес Каррі. Хіба ви не впізнали моїх окулярів і щелепи?

— Я не бачу жодних окулярів, ані важкої щелепи, мем.

— Це тому, що я в гримі. На що ви бажаєте закладатися посеред літа, друзяко? Зараз нема на що приймати ставки.

— Двобій Кейс-Тайгер.

— Котрий боєць?

— Кейс.

Вона пустила під лоба очі, а потім гукнула собі через плече:

— Краще тобі вийти сюди, татусю, тут у нас один живчик.

Френк Фраті був щонайменше вдвічі старшим за Чеза Фраті, але схожість все одно вбачалася. Безсумнівно, вони родичі. Якби я принагідно зауважив, що якось був робив ставку у містера Фраті в Деррі, я не мав сумнівів, що між нами поточилася б приємна розмова про те, яким маленьким є цей світ.

Замість цього я відразу ж взявся до перемовин. Чи не міг би я поставити п’ятсот доларів на те, що Том Кейс переможе у двобої в Медисон Сквер Гардені Діка Тайгера?

— Так, звичайно, — відповів Фраті. — Це так само легко, як встромити розжарене тавро собі в сраку-гепу, але навіщо б вам таке сх’тілося робити?

Його дочка видала короткий, дзвінкий регіт.

— Якого роду коефіцієнт я міг би отримати?

Він подивився на дочку. Вона задерла долоні. Два пальці стирчали на лівій руці, один на правій.

— Два до одного? Це ж кумедно.

— Таке вже кумедне життя, друже мій. Підіть подивіться п’єсу Йонеско, якщо мені не вірите. Раджу вам «Жертв обов’язку»[603]

.

Гаразд, він мене принаймні не називає колегою, як це робив його колега з Деррі.

— Давайте трішки обговоримо це питання, містере Фраті.

Він взяв до рук акустичну гітару «Епіфон»[604] і почав її настроювати. Якийсь він був ледь не лячно моторний.

— Тоді дайте мені якусь тему для обговорення або катайте в Даллас. Там є одне місце, називається…

— Я знаю те місце в Далласі. Натомість віддаю перевагу Форт-Ворту. Сам тут колись жив.

— Той факт, що ви звідси виїхали, більше свідчить про наявність здорового глузду, аніж ваше бажання поставити на Тома Кейса.

— Як щодо припущення, що Кейс зробить нокаут до завершення перших семи раундів? Що ви на це мені можете запропонувати?

Він подивився на дочку. Цього разу вона підняла три пальці на лівій руці.

— А якщо Кейс виграє нокаутом впродовж перших п’яти?

Вона поміркувала, розважила, а потім підняла четвертий палець. Я вирішив не тиснути далі. Записав своє ім’я до його гросбуху і показав йому водійську ліцензію, прикривши великим пальцем мою адресу в Джоді, точно так, як це робив майже три роки тому, ставлячи на «Піратів» у «Фінансовому забезпеченні». Потім віддав йому гроші, що становили приблизно чверть тієї готівки, яка в мене ще залишалася, і поклав його розписку собі до гаманця. Двох тисяч вистачить на сплату ще кількох рахунків Сейді і на те, щоб протриматися в Техасі той час, який мені ще тут залишався. Плюс, цього Фраті мені хотілося тельбушити не більше, аніж колись хотілося тельбушити Чеза Фраті, хоча той і нацькував

був на мене Білла Теркотта.

— Я повернуся наступного дня після балу, — сказав я їм. — Приготуйте мої гроші.

Дочка засміялася і закурила сигарету.

— Чи не це саме казала та хористка архієпископу?

— Вас часом не Марджорі звуть? — спитав я.

Вона застигла з закушеною сигаретою, крізь її губи сочився димок.

— Звідки ви знаєте? — побачивши вираз мого обличчя, вона розреготалася. — Жартую, насправді мене звуть Вандою. Сподіваюся, зі ставками вам більше щастить, аніж з угадуванням імен.

Ідучи до машини, я теж на це сподівався.

Розділ 25

1

Зранку п’ятого серпня я залишався з Сейді, аж поки її не поклали на каталку і повезли до операційної. Там на неї чекав доктор Еллертон разом з іншими лікарями, кількості котрих вистачило б, щоб скласти баскетбольну команду. Очі в неї блищали від уже отриманого наркозу.

— Побажай мені удачі.

Я нахилився і поцілував її.

— Всієї удачі всього світу.

Минуло три години, поки її не прикотили назад до її палати — тієї самої, з тією самою картиною на стіні, з тим самим приплюснути унітазом — вона міцно спала, хропучи, лівий бік її обличчя ховався під свіжою пов’язкою. Ронда Мак-Ґінлі, медсестра з плечима футбольного захисника, дозволила мені залишитися з Сейді, поки вона трішки очуняє, що було великим порушенням правил. Правила для відвідувачів більш суворі в Країні Було. Якщо старша медсестра не подарує вам своєї симпатії, тобто.

— Як ти? — спитав я, тримаючи Сейді за руку.

— Стражденна. І сонна.

— Тоді спи, серденько.

— Може, іншим разом… — її голос завмер з в’янучим звуком хрррррр. Очі заплющились, але вона з натугою розплющила їх знову. — …буде краще. У твоєму світі.

Після цього вона вже відключилася, а я мав про що подумати.

Повернувшись до посту медсестри, я почув від Ронди, що внизу, в кафетерії, на мене чекає доктор Еллертон.

— Ми потримаємо її сьогодні і ще, мабуть, завтра, — сказав він. — Найменше нам хотілося б, аби причепилася якась інфекція. (Я, звісно, сам щойно про це був думав — один з тих збігів забавних, хоча й невеселих.)