11/22/63

— Заради вашого ж блага, я сподіваюся на правду з вашого боку, бо з нашого боку це виглядає так, ніби це саме ви підбурювали його до того пострілу. Раз у раз повторюючи, який той Вокер запеклий расист та що невдовзі він стане американським Гітлером.

— Це абсолютна неправда!

Я проігнорував його вигук.

— Але не це найбільше нас непокоїть. Найбільше нас непокоїть те, що ви могли перебувати в компанії з Освальдом у його діях десятого квітня.

— Ach, mein Gott![608] Це зовсім безглуздя!

— Якщо ви спроможні це довести… і якщо ви пообіцяєте триматися подалі від неврівноваженого містера Освальда в майбутньому…

— Заради Бога, він тепер у Новому Орлеані!

— Стуліть пельку, — наказав я. — Нам відомо, де він і чим займається. Розповсюджує прокламації «За справедливе ставлення до Куби». І якщо найближчим часом не перестане, опиниться у в’язниці. — Він дійсно в ній опиниться, і станеться це менш ніж за тиждень. Його дядько Датц, той, що пов’язаний з Марчелло, витягне Лі, заплативши за нього заставу. — Доволі скоро він повернеться в Даллас, але ви з ним не бачитиметеся. Ці ваші дрібні ігрища скінчилися.

— Я вам кажу, я ніколи…

— Зазначені концесії ще можуть дістатися вам, але не інакше, як після того, коли ви зможете довести, що не були разом з Освальдом десятого квітня. Ви здатні це зробити?

— Я… дайте подумати. — Залягла довга пауза. — Так. Так. Гадаю, я можу.

— Тоді ми зустрінемося.

— Коли?

— Цього вечора. О дев’ятій. Наді мною стоять люди, яким я мушу звітувати, ці люди вельми засмутяться, якщо я подарую вам час для вибудовування собі алібі.

— Приїздіть до мене додому. Я скажу Джинні, щоб сходила в кіно з подругою.

— Маю на думці інше місце. І вам його легко буде знайти.

І я назвав йому те місце.

— Чому там? — запитав він зі щирим здивуванням.

— Просто приїздіть. І якщо не бажаєте, щоби на вас розсердилися père і fils[609] Дювалює, ви приїдете туди сам, друже мій.

Я повісив слухавку.

3

Рівно о шостій я знову був у шпиталі, де півгодини просидів із Сейді. Голова в неї знов була ясною, і біль, як вона запевняла, був не зовсім нестерпним. О шостій тридцять я поцілував її в гарну щоку, повідомивши, що мушу йти.

— Та справа? — спитала вона. — Та твоя справжня справа?

— Так.

— І там ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби. Правильно?

Я кивнув: «І помилково ніхто».

— Будь обережним.

— Діятиму, наче по яйцях ходжу.

Вона спробувала усміхнутись. А вийшла гримаса, бо противилася свіжостягнута шкіра на лівій половині її обличчя. Очі її дивилися мені за плече. Я обернувся й побачив у дверях Діка й Еллі, вбраних у свій найкращий одяг. Дік був у легкому літньому костюмі з краваткою-бантом і в капелюсі міського ковбоя, Еллі у шовковій сукні рожевого кольору.

— Якщо хочете, ми можемо почекати, — промовила Еллі.

— Ні, заходьте. Я вже йду. Але не балакайте з нею надто довго, вона втомилася.

Я двічі поцілував Сейді — в сухі губи і вологий лоб. А потім поїхав на Західну Нілі-стрит, де розклав перед собою речі, куплені в крамниці маскарадних костюмів і сувенірів. Довго й уважно я працював перед дзеркалом у ванній, часто зазираючи до інструкції, жалкуючи, що поряд нема Сейді, котра могла б мені з цим допомогти.

Мене не тривожила думка, що де Мореншильд може на мене поглянути й запитати: «А чи не бачив я вас десь раніше?»; я переймався тим, щоби він не впізнав «Джона Леннона» де-небудь потім. Зважаючи на його схильність до правдивості, мені, ймовірно, знову доведеться на нього тиснути. Якщо так трапиться, я хотів запопасти його зненацька.

Першим чином я приклеїв вуса. Кущасті такі, з ними я став схожим на якогось негідника з вестерна Джона Форда[610]. Настала черга гриму, яким я покрив і обличчя й руки, надавши собі ранчерської засмаги. Далі окуляри в роговій оправі з простими скельцями. Я було подумав, чи не освітлити собі волосся, але в такому разі виникла б паралель з Джоном Клейтоном, стерпіти якої мені було несила. Натомість я нацупив на голову бейсбольний картуз «Сан-Антоніо Буллетс»[611]. Закінчивши, я ледь упізнав себе в дзеркалі.

— Ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби, — сказав я своєму відображенню в дзеркалі. — І помилково ніхто. Домовилися?

Незнайомець кивнув, але очі поза тими його фальшивими окулярами залишались холодними.

Останнє, що я зробив, перед тим як звідти піти — дістав з верхньої полиці шафи револьвер і поклав собі до кишені.

4

На стоянку наприкінці Мерседес-стрит я приїхав на двадцять хвилин раніше, але де Мореншильд там уже чекав, його помпезний «Кадилак» стояв під цегляною задньою стіною складу «Монтгомері Ворд». Це означало, що він стривожений. Чудово.

Я роззирнувся довкола, майже очікуючи, що побачу дівчаток-стрибунок, але ж, звісно, ввечері їх не було — може, вже спали, дивлячись сни про Париж і Чарлі Чапліна, котрий поїхав знімати тамтешніх леді.