11/22/63

Вона кинулася навтьоки в бік парковки. Бігла незугарно, як людина, котра давно-давно не рухалася інакше, як тільки повільною, статечною ходою. У своїй брунатній сукні завдовжки до середини литок, непрозорих панчохах і поміркованих черевиках на низьких підборах вона була втіленням тієї епохи. З вузлика в неї на голові вибилося волосся. Колись, я не мав сумніву, вона носила його розпущеним, як це подобається у жінок чоловікам, але давним-давно то було.

— І доброго вам дня! — гукнув я їй вслід.

7

Я перекладав покупки до морозилки, коли в кухню зайшла Сейді.

— Тебе так довго не було. Я почала непокоїтися.

— То все через балачки. Ти ж знаєш, як воно в Джоді. Завжди стрінеться хтось охочий потеревенити.

Вона посміхнулась. Посмішка їй давалася вже трішки легше.

— Ти такий ласкавий.

Я подякував Сейді, повідомивши їй, що це вона ласкава дівчина. Одночасно загадуючись, чи розповість Келтроп щось Фреду Міллеру, іншому члену шкільної ради, котрий теж вважав себе охоронцем міської моралі. Щодо цього я мав сумніви. Проблема полягала не просто в тому, що я знав про її юнацьку нерозсудливість; я ставив на меті її налякати. Це подіяло на де Мореншильда, так само це подіяло й на неї. Залякування людей — брудна справа, але ж хтось її мусить робити.

Сейді перетнула кухню й обняла мене однією рукою.

— Як би ти поставився до вікенду у «Кендлвудських Бунгало» перед початком занять у школі? Як тоді, в наші колишні часи? Сейді іноді буває занадто розв’язною, чи не так?

— Ну, що тут сказати, хіба що, коли як, — я вхопив її в обійми. — Мова йде про безстидний вікенд?

Вона спалахнула. Тільки шкіра біля шрамів залишалася білою, лискучою.

— Абсолютно безстидний, сеньйоре.

— Ну, тоді чим швидше, тим краще.

8

Насправді вікенд не вийшов безстидним, хіба що ви вважаєте — як це притаманне Джессікам Келтроп усього світу, — ніби заняття коханням є безстидним. Авжеж, правда, багато часу ми проводили в ліжку. Але й надворі ми також провели чимало часу. Сейді була невпинною ходачкою, а відразу поза Кендлвудом на відрогах пагорбів відкривався широчезний простір. Там буяло розмаїття польових квітів пізнього літа. Деякі з них Сейді знала за іменами — іспанський кинджал, колючий мак, щось із назвою юкка пташина, — але щодо решти вона лише хитала головою, а потім нахилялася, щоби вдихнути їхній аромат, бодай скільки його там іще залишалося. Ми гуляли рука в руці, висока трава обмітала нам холоші джинсів, а у високому техаському небі пливли величезні білі хмари з пухкими верхівками. Довгі віконниці з тіней і світла сунули полем. Того дня дув свіжий бриз і зовсім не чулося запаху нафти. На вершині пагорба ми обернулись і подивилися назад. Бунгало здавалися дрібненькими, нікчемними цятками на де-не-де утиканій деревами широкій долоні прерії. А дорога здавалася стрічечкою.

Сейді сіла, підтягнувши коліна під груди, й обхопила себе руками за гомілки. Я сів поряд.

— Хочу спитати у тебе дещо, — мовила вона.

— Гаразд.

— Це не про те… ну, не про те, звідки ти прибув… про те я зараз не в силах навіть думати. Це про людину, котру ти прибув зупинити. Про того, котрий, як ти казав, збирається вбити президента.

Я завагався.

— Це делікатна тема, серденько. Ти пам’ятаєш, я тобі казав про велику машину, повну гострих зубів?

— Так.

— І ще сказав, що не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся. Я й так уже встиг наговорити зайвого — більше, ніж хотів, і, либонь, більше, аніж мусив би. Бо минуле не бажає, щоб його змінювали. Воно відбивається, коли намагаєшся це робити. І чим серйозніша потенційна зміна, тим жорстокіше воно відбивається. Я не хочу, щоб тебе понівечило.

— Мене вже понівечено, — промовила вона тихо.

— Ти питаєшся, чи є в цьому моя вина?

— Ні, милий, — торкнулася вона долонею моєї щоки. — Ні.

— Але, можливо, саме так і є, принаймні почасти. Є така річ, що зветься ефект метелика… — Сотні їх пурхали навкруг нас, ніби ілюструючи сам цей факт.

— Я знаю, що це таке, — сказала вона. — У Рея Бредбері є про це оповідання.

— Справді?

— Воно називається «І прогримів грім». Дуже красиве й дуже хвилююче оповідання[615]. Але ж, Джейку… Джонні був божевільним задовго до того, як вийшов на сцену ти. Я покинула його задовго до того, як ти тут з’явився. І якби не було тебе, міг нагодитися якийсь інший чоловік. Я певна, що він не був би таким чудовим, як ти, але я-то про це не знала б, хіба не так? Час — це дерево з багатьма гілками.

— Що тобі хочеться знати про того парубка, Сейді?

— Головно, чому ти просто не подзвониш у поліцію — звісно, анонімно — і не доповіси на нього.

Я зірвав і почав жувати травинку, тим часом думаючи, як їй все пояснити. Перше, що спливло мені до голови, це слова, сказані де Мореншильдом на парковці біля «Монтгомері Ворда»: «Він неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип».