14 друзей хунты

Вас убивають ваші визволителі,— росіяни, присутність котрих приховується, козаки, які грають у ряжених, надягнувши папаху та купивши в Інтернеті іграшкові медалі. А також місцеві, вчорашні п’янчуги, міліціянти, шахтарі, котрі разом з автоматом здобули індульгенцію на вбивства.

Так хто ж фашисти, а? Хто? Мовчите? Мовчите, мешканці Донбасу! Ви й це виправдаєте, так?! Бо ми, ті, хто пише та плаче над загальною бідою, що прийшла в наш дім, ми ж укропські пропагандисти.

Ті, хто кликав усе це, ті, хто дуже хотів як у Росії! Я вже бачу, що ви ніколи не знайдете в собі сміливості визнати правду, прочитати розслідування своєї ж «лнр-івської прокуратури», хоч визнаєте себе «повноцінною республікою».

Бо ж правда. Бо ж боляче. Бо ви, десь там, у собі, вже маєте інший страх. Ви усвідомили, що стали заручниками війни.

Хай буде! Поки так!

В аду місця вистачить усім, і тим, хто скоював злочини, і тим, хто їх виправдовував.

* * *

— Тю, вона ж посміхалася, звідки я міг знати, що їй загрожує небезпека, — каже один зі свідків. — Та й що я міг зробити, може, накоїла що. Я звідки знаю, за що її так. Вони влада, їм видніше. Ці пацани, вони ж у камуфляжі, вони ж за нас воювали. Може, вона «укропка»…

…А вона йшла між тими квітучими абрикосами. Знаєте, вони в нас на Донбасі всюди. Пишні, біло-рожеві, навесні накривають місто невагомим, невидимим серпанком, аж голова йде обертом від того п’янкого аромату.

Цього року над Донбасом дивне, високе, чисте блакитне небо. Таке яскраве, сліпуче й нескінченне, як саме життя. Пішла з повітря й землі антрацитна сірість, адже зупинилися більшість шахт. Пішла масляниста, гірка смогова завіса, бо ж і машин на дорогах дедалі менше.

Іноді абрикоси все ще припорошує пилом. Це від вибухів.

На полігонах мирної «країни лнр» відбуваються «мирні» військові навчання. Це з РФ прийшли нові танки та «Гради», тож їх обстрілюють.

Люди здригаються та хутко поспішають у справах. Окупація. Комендантська година. Лунають постріли з автоматів. «Визволителі» «захищають» місто від «фашистів».

Вона йшла між абрикосами, слухаючи відлуння далеких вибухів, і посміхалася. Знала, що в неї лише кілька хвилин життя. Що це небо та ці абрикоси стануть для неї вічністю. Але хіба ж можна стримати усмішку, дивлячись на квітучі абрикоси?

Можливо, так само йшов Христос на Голгофу.

Можливо, так само байдуже йшли поруч його кати, насолоджуючись смаком смерті й адреналіну від скоєного розп’яття.

Можливо, так само байдуже по обидва боки дороги стояли ті, хто виправдовував його страту.

Можливо!

Ми ніколи не дізнаємося, чи усміхався Він, ідучи на смерть, але я точно знаю, що усміхалася вона.

Абрикоси Донбасу! Мої білі абрикоси, схожі на янголів. Дякую, що були поруч з нею!

Страшная сила пательни

Кума на проводе. Голос патриотично-боевой. Начинает без переходов на стабильно отжатую политическую обстановку.

— Лена, шо такэ пательня?

— Сковородка, — отвечаю без расспросов, предвкушая очередное кумиганство. Ну, есть люди хулиганы и занимаются хулиганством, а у меня кума боевая, занимается исключительно кумиганством.

— А пэкэльна пательня?

— Адская сковородка, очень горячая. Пэкло — это Ад, — смеюсь я и не выдерживаю. — А шо?

— Та жарко, днем ничего в огороде не сделаешь, сижу, читаю твои кныжки, шо ты мне на сохранение оставила. Ты знаешь, даже Уголовный кодекс читала. Так понравилось! Столько нового узнала, куда, кого и по якой статье посылать. И тут, бац, в одной кныжке «пательня». Мине так это слово запало, так понравилось. Прямо хожу, а в голове «пэкэльна пательня». Как музыка ото, привяжется и аж шкварчить у голове. А тут Любку встретила, ну, ты ж помнишь нашу Любу-сарафанное радио? А та як завелась, мол, ОБСЕ ей лично сообщило, шо фсе, будут бомбить Свердловку горчичниковыми бомбами. Опять «личный приказ Ляшко, Порошенко и Обамы». У всех снова паника, а тока успокоились. Нэ, ну, понятное дело, бабы не верят, шо ОБСЕ к ней лично приезжало с докладом, но страшновато. И таку панику нагнала в магазине, шо прям хоть щас беги, бери простынь и на кладовыще. Я не выдержала, говорю ей: «Люба, да закрой ты свою пательню!»

Лена, знаешь, само с языка слетело. Говорю: от твоего языка больше вреда, чем от горчичныковых бомб. Ты ж в прошлом году крест на пузе чертила, шо на город фосфорни бомбы лично Ляшко скидував и ты его на крыле самолета видела. Ты ж в прошлом году божилась, шо видала машину-холодильник с банками органов, и прямо надписи были «Печень Ивановой К. И. 10 шт». Ты же всех мужиков призывала Свердловку от Правого Сектора защищать, а когда все в опочление записались и жареным запахло, то ты свого однояйцевого «инвалида» в погребе борщами кормила. Шо ж ты людям опять голову морочишь, люди только на мир повернули. У тебя, говорю, Люба, рот, як пэкэльна пательня. Ты когда его роззяваешь, то даже черти разбегаются.

Я смеюсь.

— От это ты ее приложила! Нормально! И че Любка?