Абіссінець

На ті часи гарний ходок міг би обійти весь Каїр за три години. Це було лише маленьке містечко, і всі іноземці охоче поділяли думку, що воно потворне, старе та позбавлене всякого лоску. Здалека сплетіння струнких мінаретів з опахалами пальмових верхівок, що здіймалися понад садами, надавало йому щось подібне до власного колориту. Але варто було подорожньому ступити на вузенькі вулиці міста, як зір його незмінно впирався в нагромадження небезпечно нависаючих над перехожими других поверхів будинків, єдиною прикрасою яких були кедрові решітки. І палац Беїв — сама цитадель, де мешкав Паша, один з фасадів якої виходив на площу Румейлех, — і численні мечеті зникали в цій безладній мішанині. Це місто, позбавлене простору й перспективи, світла й повітря, виштовхувало красу, щастя та пристрасті аж поза самі сліпі мури та похмурі грати. Тільки навколо базару та біля кількох воріт, крізь які заходили до міста купці, було помітне якесь ворушіння. Чорні силуети, загорнуті в покривала, рухалися хутким кроком, поспішаючи залишити ці вулиці, що служили постійним притулком лише жебракам та шолудивим собакам.

Іноземець нечасто ризикував входити до старого Каїру. Починаючи з XVI століття європейці перебували під заступництвом Великого Турка, що він його їм надавав згідно мирної угоди, укладеної з Францією Кером Еддином Барберусою. Але, якщо християни й могли вільно торгувати та мати деякі права, цілком спокійними вони себе не відчували. Нескінченні чвари роздирали єгиптян, підіймаючи яничарів проти беїв, беїв проти імамів, імамів проти Паші, Пашу проти війська, причому все це могло відбуватися й навпаки. Коли ж угрупування мусульман приходили до дещо удаваної згоди, то це було для того, щоб одностайно спрямувати свій загальний запал проти християн. Справа не заходила надто далеко; злегка відлупцьовували одного чи двох, і все верталося до ладу, тобто до звичайного безладдя. Втім, цього було достатньо, щоб франки, як тоді їх називали, вважали за краще якомога рідше виходити за межі відведеного їм кварталу.

Тому хоробрість молодого чоловіка, який прямував того дня вулицею старого Каїру, мала б здивувати кого завгодно. Вийшов він зі звичайного арабського будинку, зачинивши за собою прості дощаті двері. Він крокував по лабіринту старого міста зі звичною впевненістю старожила, хоча явно виглядав справжнім франком і ніяк не намагався цього приховати. Увесь ранок віяв своїм сповненим піску гарячим подихом хамсин. Навіть у незмінному затінку вузеньких вулиць стояло сухе й задушливе повітря. Молодик ішов з непокритою головою, у простій батистовій сорочці з відкритим коміром, коротких штанях і м'яких черевиках, тримаючи в руці камзол, пошитий з блакитного сукна. Перед старою мечеттю Хасана його щиро привітали двоє старих арабів, і він, не зупиняючись, коротко відповів їм їхньою мовою. Хоча він ніде не служив, бо не був турком, усе місто знало, що його звуть Жаном-Батістом Понсе, і що він виконує важливі обов'язки в цитаделі, при самому Паші.

Міцний, сповнений сили, він мав широкі плечі, могутню шию, і неодноразово замислювався, чому доля, яка мала б скористатися такими його якостями, не відіслала його досі на галери. І до цього міцно збитого тіла додавалася з дивовижно тонкими рисами, подовженої форми голова, юнацьке, чисте, оточене чорним волоссям обличчя, з якого сяяв ясний погляд зелених очей. Обличчя це було несиметричним; ліва вилиця виявлялася трохи вищою за праву, а дивне розташування очей підсилювало виразність погляду. Ця нерівномірність надавала простоті молодого чоловіка моці й таємничості.

За три роки, які Жан-Батіст Понсе прожив у Каїрі, він зробився там найіменитішим лікарем. Нещодавно, у травні 1699-го, йому виповнилося двадцять вісім.

На ходу він розмахував невеличкою валізою, в якій містилися ліки, котрі він готував за допомогою помічника. Склянки, стикаючись, видавали з-під шкіри валізи глухий дзвін. Жан-Батіст розважався тим, що сприяв веселому ритму цього кришталевого дзвякання, котре супроводжувало його кроки. Безтурботно посміхаючись, дивився він довкола себе, і не відчував ніякої тривоги, хоч за ним явно споглядали з-поза багатьох дерев'яних решіток та віконниць. Його приймали в більшості осель, як лікаря чи, нерідко, як простого гостя, і він ділив з хазяями трапезу або вечірній чай. Оскільки йому була відома чимало маленьких міських таємниць — і навіть декілька великих, — він звик бути улюбленим об'єктом невгамовної цікавості, яка швидко охоплює усіх, і особливо жінок, у цих темних сералях, де так і нуртують хтивість з інтригою. Він приймав це становище без опору та без особливого захвату, і грав — хіба що з меншим, ніж спочатку, ентузіазмом, — роль рідкісної тварини, котра ходить без повідка, і чиї найменші рухи непомітно відстежуються жадібними поглядами тисяч очей.