Читаем Абіссінець полностью

Більшу частину ночі Понсе провів за приготуванням мікстури, а наступного дня призначив її хворому. Біль не вгамовувався. Він знов, пропрацював усе пообіддя, приніс нову суміш, яка подіяла не сильніше першої. Наступної ночі він спробував шукати в іншому напрямку, і дуже журився, що з ним не було метра Жюремі, який був повновладним сувереном у царині приготування ліків. Нарешті ранком наступного дня, він приніс хворому третій засіб на ягодах розану, який подіяв упродовж менше, ніж години. Послаблення болю майже на очах відбилося на обличчі хворого. Це полегшення дало йому змогу заснути. Вечором він знов покликав Жана-Батіста. Увійшовши, той застав хворого одягненим та сидячим у кріслі.

— Сідайте, — сказав він дружньо. — Та дозвольте мені вам представитися. Моє ім’я, яке вам, безсумнівно, ні про що не скаже, — Робер дю Сангре.

Розділ 4

Мішель, старий луксорський копт, який упродовж двадцяти років був конюхом консульства та вчителем верхової їзди в родинах дипломатів, увійшов до почту слуг, який супроводжував Алікс у Гізу. Він якось сором’язливо захоплювався дівчиною, що часто трапляється з єгиптянами, коли їхньою господинею буває жінка, та ще й жінка чарівна. Тому й не завжди розумів, чого саме вона від нього хоче. Коли Алікс попросила дати їй кілька уроків верхової їзди, він вирішив, що буде достатньо посадити її амазонкою в сідло та дати проїхатися кілька кіл на корді попід будинком, на квадраті газону, який міг послужити манежем. На другий день він був готовий все це повторити, але пані сказала йому, що їй потрібен швидкіший поступ. Ударом батога він пустив коня в рись. На початку третього сеансу, побачивши конюха з кордою в руках, Алікс підійшла, встала проти нього та сказала з трохи дивною для дівчини її віку твердістю:

— Мішель, ми маємо обмаль часу. Зі дня на день батько може викликати мене до Каїру. Поки я тут, хочу навчитися їздити верхи. Зрозуміло? Облишмо ці корду з амазонкою. Дай мені чоловіче сідло та шпори. Я вдягну замшеві лосини, котрі нічого не бояться. І ти навчиш мене всіх алюрів, стрибків, усього, що треба вміти, щоб їхати швидко та куди заманеться.

Старий підкорився наказам зі страхом та занепокоєнням. Їздити верхи не навчитися без падінь. Що скажуть, коли з його провини вона переламає собі кістки? Консула він не любив, але боявся. Алікс усунула цю останню перепону, сказавши, що в такому випадку відповідатиме за все сама, і скаже, що взяла коня без дозволу.

Заспокоєний Мішель прийняв гру. За тиждень його страх поступився місцем великій писі. Учениця засвоїла вміння триматися в сідлі, а природна грація в поєднанні з відвагою, якої в ній не можна було й підозрювати, дозволила їй керувати конем гармонійно, зі м’якістю, але і з твердою рішучістю.

Незабаром вона почала виїжджати на прогулянки. їхати треба було самій, бо для другого коня не було ні сідла, ні упряжі. До того ж старий, хоч і тренував вершників, сам верхи не їздив, бо страждав на ревматизм, і через нього ледве рухався. Про виїзди були попереджені лише яничари, що стояли поблизу маєтку. Вони звикли бачити щоранку вершника, котрий скакав полями, перетинав канали по збудованих селянами греблях з червоної глини. Ніхто не сумнівався, що то був чоловік, бо Алікс ховала своє волосся під капелюхом з крисами, а простора сорочка не дозволяла розгледіти її дівочих форм.

Ці верхові вправи мали б забрати в неї всі сили; але дівчина ними не обмежувалася. На її прохання, наступного дня по прибуттю до Гізи до них приплив у човні метр Жюремі. Він причалив на початку ночі та сам притягнув до резиденції довгу дерев'яну скриню, яка видавала металевий дзвін, коли торкалася землі. Звіти він витяг дві незагострені шпаги, два шкіряні нагрудники та маски.

Того ж вечора на дерев’яній терасі, яка виходила на Ніл, Алікс взяла перший урок фехтування. Метру Жюремі не треба було роз’яснювати, чого від нього хочуть: він усе зрозумів, і ставився до неї з такою жорсткістю, яку застосовував би до чоловіка.

Потім вона попросила його попрацювати також і з Франсуазою — таким чином, щоб, коли йому доведеться поїхати, вони змогли тренуватися вдвох. Алікс щиро розважалася, дивлячись на хвилювання, в якому проходив цей другий урок. Франсуаза перебільшувала свою невправність дебютантки, а метр Жюремі, хоч і не міг цим виправдовуватися, дозволив-таки їй через свою неуважність двічі себе торкнутися шпагою.

Коли все скінчилося, Алікс із ліхтарем у руці сама відвела вчителя фехтування до кімнати, яку для нього приготували на другому поверсі. Хоча Франсуаза, звичайно, дуже хотіла поділитися своїми почуттями з подругою, дівчина, ледь жива від утоми, впала на ліжко й заснула.

Дні проходили в напруженому ритмі цих вправ. Одного разу вони навіть, попередивши турків, що слуги хочуть спробувати вбити приблудного собаку, цілий вечір стріляли з пістолету. Алікс навчилася заряджати, та навіть не здригнувшись зробила з десяток пострілів.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее