Абіссінець

Але ж якось непомітно ця перша сторінка перегорнулася. Алікс знала свої переваги, більш у них не сумнівалася, бачила їхні межі. Цієї миті починалося для неї нове вміння володіти собою, глибока певність у собі, яку вона вдало приховувала, не зраджуючи звичній скромності власних манер та розмов. Її матір, як завжди, нічого не помічала. Алікс тепер побачила, як мало могла дати їй ця бідолашна жінка, про яку доводилося з превеликим жалем визнавати, що вона ледве знайома зі власною донькою. Як мало спільного мала мадам де Майє з Франсуазою, життя якої було справжнім романом! Вона народилася під Греноблем у заможній родині, її батько торгував збіжжям. За нехтування нею родичами Франсуаза помстилася їм, кинувши родину заради одного чоловіка, який був тридцятьма роками старший за неї. Він не знав жодного ремесла, але перепробував їх за свій вік усі. Грошей витрачав чимало, хоч багатств не мав, що виглядало прямою протилежністю батькові Франсуази. Цей прекрасний коханець умів гарно говорити; він знав схід, Італію. Він забрав її з собою, і це стало початком нескінченних пригод, які вона переповідала окремими частинами, як казки з «Тисячі й одної ночі». Втеча, вдача, подорожі, злидні. Вони кохали один одного. Вигнання, брехня, гра, знову злидні. Вони приїхали до Каїру, і більше не порозумілися. Продовження було дедалі менш щасливим, і все скінчилося ганебною смертю того чоловіка, далеко від Франсуази, в арабському місті. Від цих мандрів пам’ять Франсуази зберегла чимало портретів, анекдотів, певну кількість правил поведінки. Вона щедро ділилася цим знанням, удаючи, що їй самій не доведеться вже ним скористатися, немов вік та байдужість надто охолодили її запал. Але ж Алікс зауважила: згадуючи про свою працю в аптекарів, Франсуаза не могла без хвилювання промовляти імені метра Жюремі.

— Ви кохаєте його? — спитала дівчина нарешті.

— Я не можу бути менш відвертою, ніж вимагала цього від вас, — відповіла Франсуаза. — Він є людиною сміливою, доброю і — так, мені здається, я його кохаю.

— Ви йому про це казали?

— От і видно, що ви його не знаєте! Він як не мовчить, то буркотить. Мені вже двадцять разів спадало на думку поговорити з ним. Бувало, цілу ніч думаю, що йому сказати. Приходжу — він як подивиться на мене своїм чорним оком, я й злякаюся, і не скажу ні слова. Бачите, я тут вдаю бувалу жінку, а сама не спритніша за вас?

Це просте зізнання надавало ще більшої ваги іншим її розповідям: Франсуаза охоче відкривала і свою зухвалість, і свою слабкість — ту пристрасть, у якій вона йшла до кінця, і ту, яку не наважувалася висловити.

Алікс нею захоплювалася. Її батько, певно, був би обурений подібним ставленням власної доньки до якоїсь служниці. Але Алікс дивилася на Франсуазу по-іншому. Подруга лишалася для неї вільною жінкою, яка сплатила за свою свободу найвищу ціну, і ні про що не шкодувала.

Донині Алікс не уявляла, що, народившись на світ жінкою, можна не лише підкорятися, а й робити щось ще. Франсуаза подала їй цей приклад. Під її впливом міцнішали нові мрії, які линули понад нерівними шляхами пригод. Щоразу, коли Алікс уявляла себе вільною, вона мчала навскач на коні поруч із Жаном-Батістом. Спочатку вона говорила собі, що то було через нестачу інших прикладів. Франсуаза відкрила їй очі:

— Чоловік, який отак заволодів вашими мріями, так просто з них не вийде, — сказала вона, хитаючи головою.

Розділ 7

Вони їхали двадцять один день. На перших порах їх не лишало почуття, що за ними женеться король Сенаару з військом. Всюди їм здавалося, що він зараз покаже свою силу. З переляку вони уявляли його значно могутнішим, ніж він був насправді. Їм знадобився майже тиждень, щоб переконатися, що їх не переслідують, тим більше — не випереджають грізні агенти короля, яким вони через свою гарячковість заледве не навішували крила на спини. Насправді втікачі просто загубилися десь у безкрайому царстві пустелі. Тепер їхнім справжнім ворогом зробилися не незримий монарх і не підступні капуцини, а безводні, голодні й суворі краї, якими вони подорожували.

Місцевість була рівною. Широкі розжарені ділянки, подекуди присипані гарячим камінням, чергувалися на ній з чимось схожим на долини, які тягнулися уздовж річок піску. Вода з’являлася тут лише раз на рік у вигляді бурхливих злив, її одразу ж поглинав грунт, і вона ніколи так і не зливалася з іншими водами. Долини ці вкривала густа рослинність, яка складалася з бамбуку й очерету, опунцій, які на той час були в цвіту, алое та акацій. Товсті подушки кантуфи — непролазних заростей із колючих кущів — робили перебування в цих хащах зайняттям малоприємним, а прохід через них — зовсім неможливим.