Читаем Абіссінець полностью

Медовий квас розв’язав язик оповідачеві та заспокоїв слухачів. Зручно розташувавшись на м’якому килимі, зачаровані музикою крару, на якому грав якийсь старий, подорожні слухали розповідь Деметріоса та з захопленням спостерігали за його веселими гримасами.

— Чи не надто швидко ці принци забули свої сльози? — спитав Понсе. — Невже вони назавжди залишили свої прагнення та заздрощі?

— Саме так! Родина Короля звертається до нього лише з тим, щоб віддати йому належні почесті. Один з двоюрідних братів повстав.

— І з нього живого здерли шкіру, — сказав метр Жюремі.

— Так ви знаєте цю історію? — запитав трохи здивований Деметріос.

— Лише кінець.

Молодий чоловік голосно розсміявся.

— Справа не в одній родині. Балабат, тобто наша шляхта та принци, правителі, племена, усі в цій великій країні без кінця погрожують Королю. Це якщо не рахувати гала. Найменше неприємностей чинять нам сусідні мусульманські країни. Вони душать нас, але більше з нами не воюють. Ні, наш Король ніколи не перебуває в мирі. Такою є доля всіх королів. Але цей має такий хист, що став найбільшим королем з усіх за останні часи. Він задобрив принців, утихомирив племена, відкинув гала, змусив поважати себе мусульман. Його справа є великою.

— Пробачте, якщо я не достатньо шаную Короля, — сказав Понсе, у якого трохи закрутилася голова, — але я не розумію, як ота жива статуя, що ми її бачили вранці, могла все це зробити? Хиба ним не керують головний інтендант та всі ці духовні особи?

— Керують ним? — сказав Деметріос. — Ви смієтеся! Вони його бояться. Вони ненавидять його, бо він позбавив їх влади. Ніколи вище духовенство не було ще під таким жорстким наглядом. Король не дуже розуміється на релігійній доктрині, але тримається за свій авторитет. І знає, що той має підвалиною єдність церкви. Він змусив замовчати клани духовенства та балабату. Він не дає їм жодної волі. Коли ж він і сидить під час аудієнцій, як та жива статуя, то це лише для того, щоб зручніше було змушувати їх, священиків, шляхту та принців, стояти перед ним, як ви це бачили, доки не впадуть від утоми.

— А чи немає серед них когось, хто користується більшим впливом, і хто міг би, наприклад, передати йому пряме повідомлення? — спитав Жан-Батіст, який не припиняв думати про завдання консула.

— Серед тих, кого ви бачили, таких немає. Але є інші шляхи.

— Ви, наприклад? — сказав Жан-Батіст, дивлячись на Деметріоса.

— Однією цією думкою ви робите мені велику честь.

Вони вийшли непевним кроком у темряву ночі. Деметріос залишив їх біля їхніх дверей. Перед тим, як лягти, Жан-Батіст відкрив свою валізку з ліками та витяг звідти книжку, в якій записував рецепти та пропорції сумішей. Він поклав її в одну свою кишеню, а в іншу — шматок грифелю.

— Завтра почну робити нотатки, — сказав він, лягаючи в одежі на ліжко.

— Навіщо? — сказав метр Жюремі, який позіхав так, що мало не вивертав собі щелепу.

— По-перше, це цікаво. По-друге, лише завдяки цьому ми зможемо поїхати з цієї країни.


* * *


Була ще темна ніч, коли Жан-Батіст почув, як у замку крутиться ключ. Він почав навпомацки шукати шпагу, яку заховав під своїм ліжком. Двері тихо відчинилися, і в світлі глиняної лампи, де горіла коротенька свічка, витнувся силует.

Жан-Батіст чекав, готовий діяти, коли раптом побачив, як виблиснуло лезо та без жодного звуку підскочила велика тінь метра Жюремі. Протестант уже був біля прибульця та тримав вістря клинка проти його серця. Незнайомець підняв руки вгору, а разом з ними й свічку, яка освітила його обличчя: то був Деметріос.

— Чого ви тут шукаєте в такий час? — гучно сказав метр Жюремі.

— Тихо! Я благаю вас, — сказав шепотом Деметріос. — Не робіть галасу та заберіть від мене цю шпагу.

Метр Жюремі відступив. Деметріос увійшов до кімнати.

— Одягайтеся, — сказав він тихо.

— Ми одягнені.

— Тоді йдіть за мною, вам нема чого боятися.

Друзі переглянулися, поклали на місця шпаги та пішли за молодим чоловіком. Замість того, щоб вийти з будинку, той відкрив двері, які вони бачили вдень, та гадали, що вони ведуть до горища. Двері виходили до вузького коридору. Вони пройшли крізь двоє інших дверей, та по формі тесаного каменю, з якого були збудовані мури, зрозуміли, що потрапили до палацу. Деметріос, який ішов попереду, провів їх вузенькими гвинтовими сходами, із зовнішнього боку яких знаходилися бійниці, крізь які дув холодний вітер. Вони вийшли на дозорний майданчик з бійницями, що вів на фортифікаційний мур. Небо було чистим, без жодної хмаринки, з міста не доходило іншого світла, крім того, що горіло біля застави та війська. Небесне склепіння постало таким темним, і так рівномірно усіяним зірками, що можна було б подумати, що то шовковиста тканина, яка сяє подвійним шаром пустоти та зірок. Відтоді, як подорожні піднялися на плато, земля нерідко змушувала їх забути, як далеко вони перебували від дому, але небо завжди нагадувало їм про це. Проміж двох зубців вони побачили Південний хрест.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее