Абіссінець

У дуже короткому, але дуже хвальному листі Паші, який прочитав драгоман, була згадка про лікарські здібності Понсе. А за метра Жюремі, про якого не згадувалося, поручився сам Жан-Батіст. Протестант передав іншому чиновнику дарунок для Короля. Як приватним особам, аптекарям не годилося робити надто розкішні дарунки. За порадою Гаджі Алі вони обрали коробку з лезом для гоління з інкрустованою ручкою зі слонової кістки та килим-гобелен розміром близько метр на півтора метра, який представляв сцену полювання на оленя. Обидва дарунки в мить зникли за альковом.

Негус просто відпустив їх без жодної подяки. Він сказав, що завтра чекатиме їхніх приписів. Рас Іоан, наблизившись до трону, додав з погрозливим виглядом, що ліки будуть випробувані спочатку на трьох рабах, потім на двох чиновниках, а лише тоді — на Негусі. Будь яке відхилення на одному з цих етапів матиме для чужинців найтяжчі наслідки. Нарешті він заявив, що вони вільні пересуватися містом та країною. Вони могли розмовляти з ким завгодно, але якщо з їх вуст зірветься хоч одне слово, схоже на проповідь католицької віри, до них застосують відповідне покарання.

Вони знову пали ниць і з тремтінням та в поту, немов ті злодії перед покаранням, лишили залу.

Вони повернулися до мусульманського друга Гаджі Алі, але ще до того, як вони там з’явилися, до них прибув пішки дуже просто одягнений вісник, який передав двом чужинцям наказ зібрати речі, нав’ючити їх на мулів та рухатися за ним. Збиралися вони недовго, бо Гаджі Алі покрав у них майже все. Вкинули в торбину рештки того, що мали — лахміття, яке залишилося від європейської одежі, книжки, котрих мавр не читав, валізку з ліками та, звісно, свої шпаги, загорнуті в полотнину. Вісник привів їх у кам’яний будинок, який примикав до муру палацу з боку, протилежного тому, з якого вони нещодавно вийшли. Мабуть, він слугував спочатку приміщенням для стражників. Туди заходили через вузький коридор, який закінчувався сходами. Вони піднялися ними услід за вісником, який відчинив великий замок на товстих дверях. Він завів їх до невеликої кімнати, яка освітлювалася крізь велике вікно, до якого сонце зазирало з самого ранку. Меблі складалися з двох ліжок, сплетених зі шкіряних ремінців, двох табуретів, вирізаних з колод дерева, одного стола та осколка скла замість дзеркала.

Понсе та його друга найбільше за все цікавило призначення великого ключа, на який зачинялися двері. Чи віддадуть їм його, і в такому разі вони будуть почуватися, як удома? А може, його віддадуть комусь іншому, і це означатиме, що вони будуть в’язнями? Вісник залишив його у дверях. Оскільки він не говорив арабською, більше вони нічого не дізналися.

Залишившись самі, вони впали кожний на своє ліжко та довго мовчки й нерухомо лежали.

— Тобі не здається, що ми схожі на Йону в череві кита, —  сказав нарешті метр Жюремі, — без жодної надії на те, щоб вийти звідти?

— На все свій час, — промовив Жан-Батіст, розтягнувшись на ліжку. — Ми здолали кілька перепон, почекаємо інших. Цього вечора приготуємо для самодержця мазі, бо Гаджі Алі поручився, що він страждає приблизно на ту саму хворобу, що в нього. А там побачимо.

Відтак він глибоко заснув, а метр Жюремі залюбки вдався до його прикладу.

Їх розбудив тихий стук у двері. Було вже не так світло, знадвору заходила до них синя тінь. Стояв пізній вечір. Той, хто зайшов до їх кімнати, виявився молодим хлопцем років двадцяти, невисоким на зріст та дуже струнким. Його обличчя було спотворене рубцями від віспи; хвороба потовщила його шкіру та округлила його риси, особливо ніс, котрий став тепер коротким, але круглим, немов картоплина. Поряд з цим, чорні очі горіли в нього розумом та веселістю, рот посміхався, рухався він легко та хутко. Через це та чорне, ледве кучеряве волосся його можна було б прийняти за нещасливого брата Жана-Батіста.

— Мене звуть Деметріос, — сказав він арабською.

Було дуже помітно, що ця мова є для нього іноземною. Він похвалився їм, що знає також грецьку, яка була йому рідною, але вони її не знали, та італійську, яку обидва франки вивчили у Венеції. Отже, вони продовжили розмову цією мовою.

Деметріос представився як особистий служник Імператора. Гаджі Алі, який мав багато справ, не міг далі залишатися при них, тоді, як він міг бути поруч так часто, як вони хотіли б. Якби йшлося про когось іншого, ці слова означали б, що він буде їх новим сторожем. Але молодик мав такий веселий, такий люб’язний вигляд, що вони сприйняли цю заяву без жодної недовіри та навіть з деяким задоволенням.

— Бажаєте вийти в місто? Я можу відвести вас повечеряти або наказати, щоб їжу принесли вам сюди.

Було ще рано і вони майже не бачили столиці, а тому охоче погодилися піти за своїм провідником.

Пішли пішки. Поруч з ними більше не було мавроподібного силуету Гаджі Алі. Усі троє були одягнені в однакові бавовняні тканини. Це давало їм приємну ілюзію, що вони не є чужинцями, а натомість вільно ходять серед людей, схожих на них. Деметріос, посміхаючись, як і раніше, витягнув їх з цього щасливого стану: