Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Уже багато років «Таймс» припускав існування лиховісного чорного ринку небезпечних артефактів, пов’язаних із Проблемою. З цього приводу спливали різноманітні здогади й чутки, проте переконливих доказів не щастило знайти аж дотепер.

Після вчорашніх новин про кілька арештів у Кенсел-Ґрін та Блумсбері ми можемо впевнено повідомити, що співробітники агенції «Локвуд і К°» викрили й знешкодили спілку злодіїв, які діяли в самісінькому серці Лондона. В своєму інтерв’ю вельмишановний Ентоні Локвуд розповідає, як він разом з кількома помічниками з агенції «Фіттес» вступив у бій із небезпечними злочинцями і виявив таємне сховище крадених артефактів у покинутих катакомбах.

Сьогодні ми з паном Локвудом обговоримо всі моторошні подробиці цього неймовірного розслідування — зокрема події в «Щурячому будинку» в Гемпстеді й кошмар, який ховався в залізній домовині. Також ми дізнаємось про докази, що викривають відомого історика пана Альберта Джопліна, причетного якнайменше до одного вбивства. «Він був надто захоплений минулим, — пояснює пан Локвуд. — Він надто довго порпався в темних закутках нашої історії. Врешті нав’язливі ідеї взяли над ним гору й позбавили здорового глузду. Те, що сталося з ним, — корисний урок для всіх нас, з огляду на тривожні часи, за яких ми живемо».

Повна версія інтерв’ю Е. Дж. Локвуда: читайте на стор. 4-5.

«Щурячий будинок», план споруди й фоторепортаж: читайте на стор. 6-7.

Чи можуть кладовища стати безпечними: читайте на стор. 25.

* * *

Через три дні після останніх подій у каплиці ми зібрались у нашій конторі, в підвалі будинку № 35 на Портленд-Роу, об одинадцятій годині ранку. Настрій у нас був чудовий. Ми добре виспались і заслужили загальне визнання. Велика вечірка в агенції «Фіттес» залишалась для газет найпопулярнішою темою, та наші пригоди впевнено наздоганяли її. Ще одним приводом для радощів став чек від ДЕПРІК, підписаний самим інспектором Барнсом, — ми щойно одержали за цим чеком гроші в банку. І до того ж надворі був чудовий літній сонячний ранок.

Локвуд сидів за столом з великим кухлем кави, над яким курився димок, і переглядав пошту. Комір його сорочки був розстебнутий, піджак висів на лицарському обладунку, який місяць тому подарував нам один із наших вдячних замовників. Джордж тим часом озброївся срібною ручкою й записував історію з «пропалим дзеркалом» до нашого журналу спостережень у чорних палітурках, підкріплюючи свої слова підклеєними витинками з газет.

— Це все-таки трохи затьмарить нашу невдачу з Вімблдонськими Примарами, — бурмотів він.

Я гортала свіже число «Таймса».

— Чудове інтерв’ю, Локвуде, — сказала я. — Хоч Кіпсові навряд чи сподобається, що ти назвав його своїм «помічником».

— Та невже? — з удаваною образою спитав Локвуд. — Я ж безкоштовно дав йому найкращу рекламу! Він на моєму місці взагалі не згадав би про мене.

— Про одну річ ти все-таки не згадав, — зауважила я. — Ти розповів про Бікерстафа тільки у зв’язку з його привидом у домовині. І жодного слова про «кістку й скло» і про справжні злочини Джопліна.

— За це подякуй Барнсові, — Локвуд скуштував щойно спечений Джорджем шоколадний коржик. Цього ранку Джордж, щоб спокутувати свою провину, кілька годин провів на кухні, готуючи наші улюблені страви. — Барнс суворо заборонив мені говорити й про дзеркало, й про все, що його стосується. Преса мала зосередитись на чорному ринку артефактів — на Вінкмені й такому іншому. А Джоплін — перетворитись із маніяка на збожеволілого дивака. — Він прожував шматочок коржика. — До речі, я вважаю, що саме диваком він і був.

— «Нав’язливі ідеї взяли над ним гору», — процитувала я інтерв’ю. — Так само, як над Бікерстафом — багато років тому...

— Так, цікавість часом поглинає людей, — погодився Локвуд. — І це трапляється постійно... — Він поглянув на Джорджа, що саме підклеював витинку в журнал. — Звичайно ж, у цій пригоді було дещо своєрідне. Дзеркало тягло до себе всіх, хто його бачив. І Бікерстафа — тобто його привид — теж. А між Бікерстафом і дзеркалом опинився Джоплін — немічний, жадібний, зачарований надприродним. Як він міг не збожеволіти?

— Отут і є найголовніше питання, — провадила я. — Чи правду казав Бікерстаф, наголошуючи, що дзеркало — це вікно в потойбічний світ? У світ, куди духи потрапляють по смерті?

Локвуд хитнув головою:

— Це справді найголовніше. Відповідь можна знайти, лише зазирнувши в дзеркало. Але ж воно вбиває всіх, хто це робить... — він стенув плечима.— Отже, воно тим чи іншим чином справді веде до потойбічного світу.