Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Ще одна річ, — додала я. Ця думка непокоїла мене вже кілька днів, та лише зараз, серед сонячного спокійного дня, я наважилась поділитися нею. — Коли ми тоді засіли в бібліотеці у «Фіттес», то бачили, як Пенелопа Фіттес розмовляє з отим чолов’ягою... Вона ще передала йому коробку. Не знаю, чи помітили ви її...

— Я не помітив, — відповів Локвуд. — Я мусив дивитись в інший бік.

— А я заховався під столом. Там було неймовірно тісно, — пояснив Джордж. — Я міг бачити тільки...

— Я й гадки не маю, що було в тій коробці, — провадила я, — але на ній було вирізьблено дивний символ. Джордже, пам’ятаєш ті окуляри, які ти поцупив у Ферфекса в Кумб-Кері-Голлі?

— Не просто пам’ятаю, — Джордж пошукав серед мотлоху на своєму письмовому столі. — Вони тут у мене. — Він подав мені окуляри — товсті, еластичні, з кришталевими лінзами. Останні місяці ми пробували їх досліджувати, та врешті майже нічого не довідались.

— Ну й стіл у тебе! — вигукнула я. — Точнісінько як у Джопліна... Бачиш — тут, на лінзі, зображення арфи? Такий самий символ, як і на коробці панни Фіттес!

— Цікаво. Це не схоже на емблему жодної з відомих мені компаній, — зауважив Локвуд. — Джордже! Може, це знак якого внутрішнього департаменту агенції «Фіттес»?

— Ні. Принаймні, не офіційний знак. І взагалі, ця їхня зустріч була якась дивна. Про що могли говорити панна Фіттес і цей молодик? Може, про якусь організацію? Я нічого не міг розчути, бо затулив собі вуха колінами...

Він зняв свої нові окуляри й хотів був уже витерти їх об светр, та схаменувсь і врешті знову почепив їх собі на ніс.

— Не переймайся, — зауважила я. — Протирай собі окуляри як хочеш. Ти більше нічим не схожий на Джопліна.

Локвуд, що саме порався з черговим коржиком, кивнув:

— І справді, нічим. Джоплін був самотній дивак, одержимий думкою про смерть. А ти... — він простяг мені тарілку, — хочеш коржик, Люсі?

— Дякую.

— А я... — підказав Джордж.

Локвуд усміхнувся:

— А ти... маєш принаймні двох друзів. Еге ж? — він поставив тарілку на стіл. — Отут я й підходжу до того, що давно вже хотів зробити.

Джордж поглянув на мене:

— Що він хоче сказати мені, Люсі?

— Мабуть, хоче ще раз розповісти про свою бійку з Вінкменовими мамулами. Бійку, якої ми так і не побачили!

— Авжеж. Адже він бився сам проти чотирьох...

Локвуд підняв руку:

— Проти трьох. Хоч один з них був здоровий і волохатий, як ведмідь... Ні, річ в іншому, — пояснив він. — Я багато міркував про цю справу. Майже кожного з нас захопили таємниці дзеркала: вас, мене, Джопліна, Кіпса, навіть Барнса... Лише Вінкмен намагався якнайшвидше позбутись його. Він не дуже прагнув заволодіти цим дзеркалом, а хотів просто вигідно продати його. Таємниця «кістки й скла» мала для нього тільки грошову вартість... — Він поглянув на стіл, збираючись із думками. — Коротше кажучи...

Я підморгнула Джорджеві й захрумтіла черговим коржиком.

— Коротше кажучи, — повторив Локвуд, — я зрозумів, що таємниці лише завдають клопоту. Коли їх набирається забагато, вони просто псують усю справу. Отож я прийняв рішення. Зараз я дещо покажу вам.

Я припинила жувати.

— Боже милий! Ти все-таки зробив собі татуювання? — запитав Джордж. — Ми ще не оговтались від татуювань на тілі Карвера!

— Ні, це не татуювання, — усміхнувся Локвуд. — Якщо ви нічим не заклопотані, то ходімо зі мною.

Він вирушив до дверей, а ми з Джорджем — за ним. Джорджеві очі втупились у мене. Я відчувала, як тремтять мої руки.

Ми вийшли з освітленої сонцем контори, пройшли залізними сходами — повз кошики й мотузки з випраною білизною, проминули кухню, де ще з учорашньої вечері громадився немитий посуд. Коридор аж до дверей був застелений новим арабським килимом. Ось ми проминули розвішані по стінах маски й пастки для привидів, повернули на інші сходи й знову подалися вгору. Вішаки, вітальні, відчинені двері до бібліотеки... Мої відчуття напружились до краю. Все довкола було звичайне, знайоме, та в будь-який момент нам могло відкритися щось таке, від чого це все докорінно зміниться...

Перед дверима до спальні — світло проникало сюди через одне-єдине вузеньке віконце, — було, як і завжди, темно й похмуро. Двері були замкнені. На батареї, як і звичайно, висів один з Джорджевих мокрих рушників. З віконця лунав чудовий, голосний пташиний спів.

Локвуд зупинився перед дверима й застромив руки в кишені.

— Ось ми й прийшли, — сказав він. — На цьому місці я колись уривав ваше знайомство з цим будинком. Сподіваюсь, вам завжди було цікаво, що там за дверима? Зараз ви можете зазирнути туди.

Ми вирячились на двері — звичайнісінькі, з плямою від таблички, такі самі, як і завжди.

— Якщо ти... — почала я.

Він кивнув:

— Просто поверніть клямку й заходьте.

— І ніяких секретних замків? — розчаровано перепитав Джордж. — А я завжди думав, що тут стоїть якась хитромудра пастка, скажімо, гільйотина, яка відтинає голову кожному, хто переступає поріг... Невже я переоцінив тебе, Локвуде?

— Боюся, що так. Тут немає жодної пастки. Я цілком довіряю вам обом.

Ми знову поглянули на двері.