Борислав смiється

— З котрими вами? — спитав гризько Сень, — Бо ту ми тепер, як бачиш, двоякi. Чи з ними-от, чи зо мною i братом?

— Так, з тобою i братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.

— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою…?

— Нi, нi, нi, не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..

— Ну, так чого ж ту гризтися? Хiба суду боїшся? Не бiйся, комiсiя поїхала в тiй добрiй вiрi, що вiн сам упав до ями; ще жида на кару засудять, чому яiiу не заткав!

— Нi, нi, нi, — знов якось гарячково-болiсно перехопив Прийдеволя, — не боюся комiсiї! Що комiсiя? Менi здаєся навiть, що якби комiсiя… теє… впкршiа, то менi би лекше було!

— Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?

— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього i судорожно стискаючiї своєю крепкою рукою його плече, — менi здаєся, що той… жидок, знаєш… той, що в ямi погиб, що вiн не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, абощо!

— Як? Як? От також щось! Хiба ж вiн не був при тiм?

— Так, так, був i смiявся навiть, але чи вже за тото смерть, що смiявся? А може, вiн не робив нiчого, а тiлько тамтотi?

— Але вiдки тобi такi думки до голови приходять, хлопче? — запитався зачудуваний Сень. — Впав батько згори, дiдько го бери! Погиб той, ну i добре!

— Але як вiн не винен? Знаєш, як я здибав його, i вхопив у руки, i вiн почув, до чого се воно йде, то так спищав: «Даруй життя, даруй!» А як я в тiй же хвилi пхнув його… знаєш… то вiн тiлько зойкнув: «Не винен, не винен!» Вiдтак задуднiло, затрiщало, — я полетiв геть. Але той голос єго все за мною, все в менi, так i чую його! Господи боже, що я зробив! Що я зробив!

Бiдний парубок заламував руки. Сень дарма старався потiшити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касiєр був не винний.

— Ну, як той був не винний, то ти поправся, — сказав вкiнцi роззлоблений Сень, — i пiшли й винних тою самою дорогою! Най не винний дармо не покутує!

Тi слова були мов удар обуха для Прийдеволi. Оглушений ними, вiн похилив голову i знов затисся в свiй кут, не говорячи й слова.

А мiж тим побратими кiнчили нараду.

— Головна рiч тепер, — говорив Бенедьо, — вербувати людей до нашої кумпанiї. Хто з ким на роботi стоїть, або в шинку здиблеся, або на вулицi розбалакаєся, зараз i нав'язувати о тiм! Все розказувати: яка плата нужденна i який ратунок можливий. I складки збирати. Я гадаю, щоби кождий збирав мiж своїми знакомими, а назбиране щовечора вiддавав головному касiєровi, котрого ту нинi треба вибрати.

— Добре, добре, треба вибрати касiєра! — гукали всi. — Ану, кого би ту на касiєра?

Радили то сього, то того, вкiнцi стало на тiм, що нема лiпшого касiєра, як Сень Басараб.

— Що, — сказав неприязно Сень, почувши се, — я мав би бути вашим касiєром? Нiколи! Я вiднинi й зовсiм не хочу належати до вас! Анi я, анi мiй брат.

— Не хочеш належати? А то чому? — скрикнули всi.

— Бо ви зступаєте з тої дороги, на котру раз стали при здоровiй застановi. Я своєї дороги не попущуся!

— Але хто ж яку дорогу змiняє? — сказав Андрусь. — Ту зовсiм нiчого не змiняєся!

— Що? I ти з ними? — вiдповiв понуро Сень.

— Такi з ними!

— А присягу забув?

— Нi, не забув.

— А ногами топчеш, хоч i не забув.

— Не топчу! Послухай лишень i не фурiячся! I Андрусь приступив до нього i почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далi, тим бiльше випогоджувалося Сеневе лице, i вкiнцi майже радiсно скрикнув вiн:

— А, коли так, то добре! А я, дурний, i не догадався! Здоровi, побратими, буду вашим касiєром i надiюсь, що не пожалуєтеся на мене!

— А тепер ще одно, — сказав сильним, радiсним голосом Бенедьо, котрий нинi раптом з звичайного побратима став немов головою i провiдником усiх. — Побратими-товаришi! Ви знаєте, я простий робiтник, як усi ви, вирiс в бiдi i нуждi, — бiдний мулярський помiчник, i бiльше нiчого. Несподiвано й непрошено впала на мене жидiвська ласка, i мене Гаммершляг поставив майстром, а далi й будовничим коло нової нафтарнi. Дякувати му не маю за що, бо я го не просив о ласку, а тiлько йому ж з того користь, що не потребує окремо будовничого платити. А менi дає по три ринськi денно, — як на мене, бiдного робiтника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичi бiдна стара мати, — їй мушу пiслати щотижня часточку з свого зарiбку, нехай два ринськi, другi два ринськi спотребую через тиждень для себе, — значиться, лишаєся за кождий тиждень ще штирнадцять ринських. Усе те я обiцяюсь давати до нашої каси!

— Гурра! — закричали побратими. — Най жиє побратим Бенедьо!

— Я також обiцяю по ринському на тиждень!

— Я по п'ять шiсток!

— Я по п'ять шiсток!

— Ось мої три шiстки!

— Ось мої!

— Ось мої!