Борислав смiється

Бенедьова бесiда, а ще бiльше його приклад розбудили у всiх запал i охоту. Сень Басараб туй-таки зiбрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихiтку письма i котрого Сень упросив собi за помiчника, попризначував столярським оловцем на куснику бiбули з тютюну, що хто дав.

Весело розiйшлись побратими, радiснi надiї виринали в їх головах з-поза темних теперiшнiх суморокiв i пестили їх щирi серця, мов схiд сонця рожевим блиском красить пустi, каменистi i сумовитi вершини Бескиду.

IX

Восени, коли цвiти вже повiдцвiтали, спадь не паде i жниво пчоляче скiнчилося, починається на якийсь час голосне, гамiрливе життя в улiях. Пчоли, так як i хрещений народ, скiнчивши свою нелегку роботу, люблять погуторити, зiбратися купками перед очками та коло затворiв, погомонiти та потрiпати крильцями. Зразу зовсiм ще не можна порозумiти, що воно таке i до чого йде. Ще в улiю не сталося нiчого нового. Ще кiлька пильнiших робiтниць уперто вилiтають щодень на поле, щоби по цiлоденнiм шуканнi вернути вечором домiв з невеличким здобутком на лапках. Ще ситi трути гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка. Ще бачиться цiлковитий супокiй, примiрна згода в улiю. А мiж тим уже в улiю iншим духом повiяло. Пчоли-робiтницi якось таємничо шепочуть помiж собою, якось пiдозренно похитують головками, якось зловiщо стрижуть своїми щипчиками та пручають своїми лапками. Хто його знає, до чого се все i що таке готовиться в пчолячiм царствi? Трути, певно, того не знають i по-давньому, ситенько наївшися, гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка…

От таке саме почало дiятися i в Бориславi в кiлька день по описанiй вище нарадi. Хто його знає, вiдки й як, досить того, що новим духом повiяло в Бориславi. I коли звичайно нова хвиля свiжого воздуху найперше i найсильнiше замiтна в горiшнiх верствах, то тут сталося зовсiм противно. Спiднi густi i сiрi верстви першi почули новий повiв, першi стрепенулися вiд нього. I хто його знає, вiдки й як воно почалося! Нi з сього нi з того при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при горiлцi — усюди почалися мiж рiпниками розмови о тiм, як то всiм тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславi i як жиди без суду, без права, по своїй волi уривають чимраз бiльше з платнi, кривдять, i туманять, i поштуркують, i ще й висмiюють обдурених робiтникiв. I нiхто не був би мiг сказати, вiд кого почалися тi бесiди, бо у кождого всi тi важкi iсторiї здавна глибоко закарбованi були на власнiй шкiрi i ствердженi власним досвiдом. Раз почавшися, розмови тi вже не втихали, а ширилися чимраз далi, ставали чимраз дужчi i голоснiшi. Всi люди немовби аж нинi побачили своє сумне, безвихiдне положення, не хотiли и говорити о нiчим другiм, i кожда їх розмова кiнчилася болючим, важким питанням: «Господи, чи вже ж так нам вiчно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна тому лiiху порадити?» Але поради не було нiвiдки. А розмови, проте, не втихали, противно — ставали чимраз голоснiшi i рiзчi. Люди, котрi зразу говорили о свой бiдi рiвнодушно, мов о неминучiм засудi божiм, дри ближчiй розвазi i по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями та старшими рiпниками або взагалi бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не е, що лиху можна би помогти, але, не видячи i не знаючи, як би можна помогти, почали нетерпитися, ставали роздразненi, ходили i говорили, мов в гарячцi, хапали пильно кожде слово, котре могло їм прояснити їх безпросвiтне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнiших закамаркiв доходили тi розмови, розбiгалися на всi боки, мов огонь по сухiй соломi. Малi хлоп'ята-лип'ярi, дiвчата та молодицi, що в кошарах вибирали вiск з глини, — i тi заговорили о бiдностi свого положення, о тiм, що конче треба їм деяк радитися з собою i шукати для себе рятунку.

— I ти тої самої спiваєш? — говорили не раз старшi рiпники, всмiхаючися та слухаючи нарiкання молодих хлопакiв.

— От так, нiбито нам не така сама бiда, як i вам? — вiдповiдали молодi. — Та-бо нам ще гiрше, нiж вам! Вас i не так борзо вiдправлять вiд роботи, вам i не так живо з платнi урвуть, а хоть i вривають, то все-таки вам бiльша плата, нiж нам. А їсти ми потребуємо так само, як i ви!

— Але хто ж вас навiв на такий розум, що треба собi який ратунок давати?