Борислав смiється

— Та й ще розважте, — говорив далi Бенедьо, — на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Жиди! Властивцi! Бiдний рiпник сидить по шiсть, по вiсiм, по дванадцять годин у ямi, в замороцi та смродах, мучиться, гепає та копле штольнi попiд землю, другi робiтники стоять при корбi, при млинку i крутять, аж їм мозок у головi крутиться i послiднi цомоги з них тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi суми, i панують, будують доми мурованi, вбираються та їздять в каритах та бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн нiколи не почує. От на кого ми робимо i яку подяку маємо за тото!

— Най їх бог покарає за нашу працю i нашу нужду! — гукнули рiпники з усiх бокiв.

— Так-то воно так, — говорив далi Бенедьо по короткiм передиху, — що най їх бог покарає. Але то ще хто знає, чи бог схоче їх покарати, чи нi, а по-друге, хто знає, чи нам вiд того буде легше, як їх бог покарає. А ту видимо, що бог якось бiльше любить нас карати, нiж їх! От i тепер покарав бог нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди принялися й собi ж нас карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очi: «Iди собi, — кажуть, — коли тобi кривда, я десять найду на твоє мiсце за таку саму плату». То погадайте ж собi самi, що ту нам поможе — здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять нашi люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа — каров божов, а нам треба собi братися докупи i радитися, як би ту власним заходом з бiди вигарматися.

— Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi нiвiдки не маємо? — крикнули робiтники.

— Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм моя гадка.

— Говори, говори! Слухаємо! — загули рiпники.

— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочi нам нiвiдки не надiятися, бо хто ж нинi хоче помагати бiдному робiтниковi, а впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе помочи всiм, такiй величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо собi помочи.

— Ми самi? А то як? — далися чути недовiрливi голоси.

— Правда то є, - сказав Бенедьо, — що на тепер не змтажемо собi цiлком помочи. Бо яка помiч можлива, коли чоловiк працює не на себе, робитьробить, а другий єго працею користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цiлковитого не буде. Але дрiбку, що то пiдратуватися чень зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi остатися без роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у гарячцi, сюди й туди, а роботи годi дiстати. Млiє чоловiк з голоду, iде до жида i напрошуєся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу роботу, щоби тiлько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кiлько нас ту є, обов'язалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi, нехай по два, то почислiть самi, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нiкому би той цент не впався так тяжко i не затяжiв би на кишенi, а з того щотижня зiбралась би така сума, що можна би на несподiваний случай запомочи десять людей.

— Правда є, правда в! — загомонiли робiтники.

— Невелика то пiдмога, правда, — говорив далi Бенедьо, — але вважайте лишень, що се знов не буде й така мала помiч. Бо вже як так на якийсь час заратуєся чоловiка чи ринським, чи пiвтора, то вiн не буде потребував iти до жида, i кланятися ему, i набиватися до роботи на яку-будь мiзерну платню, не буде мусив знижувати платню другим робiтникам. А те, що єму дасться, вiн може поволеньки та потрошка виплатити назад, скоро тiлько дiстане лiпшу роботу. Таким способом наша робiтницька каса не тiлько що не вменшувалася би, але, противно, все би бiльшiла.

Рiпники стояли мовчки i розумували. Зразу дiло видалось їм справдi немов i хороше, i всi готовi були вiдразу приступити до нього. Але швидко далися чутп закиди.

— Е, що з того, — говорили деякi рiпники. — Ну, нехай би й так: ми будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де є каси громадськi. Богачi повизичують грошi, користають з них, а бiдний тiлько складати мусить, а хiсна з них нiякого не має. Або й ще одно: виберемо касiєра, розумiвся, також рiпника, як i всi ми, — то хто нам заручить, що вiн грошики не возьме i не втече?

Бенедьо слухав тих закидiв супокiйно.