Борислав смiється

Аж ось нараз iз далекого лiска, мов чорна стрiла, вилетiла бричка i живо котилася до Дрогобича. Чим ближче вона наближувалася, тим бiльше прояснювалося Готлiбове лице. Так, вiн пiзнав її! Се була вона, Фаннi! Вiн зiрвався на ноги з свого мiсця i скочив на гостинець, щоб спiшити за бричкою до мiста, коли вона з ним порiвняється. Коли побачив виразно Фаннi в повозi, лице його цiле облилося кров'ю, i серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в грудi. Але й Фаннi, побачившiї його, мабуть, пiзнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу i такого набавив її страху. Безумно вiдважна, слiпа гарячiсть часом — а може, й завсiди, — подобається женщинам, наводить їх на думку о слiпiм, безграничнiм прив'язаннi i посвяченнi. I коли вперед Фаннi не могла вияснити собi причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що вiн ждав на неї аж за мiстом, на спецi i в поросi, побачивши, як вiн запаленiвся, увидiвши її, як чемно i тривожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собi: «А що, може, сей пiвголовок закохався в мнi?» Вона iменно ужила в думцi назви «пiвголовок», бо який же розум для якого-небудь обiдраного вуглярчука — залюбитися в одиначцi-доньцi такого багача, кидатися i калiчитися о її бричку, визирати її з дороги?.. Але про все те їй не була неприємна така безумно-страсна любов, i хоть вона далека була — полюбити його за се, але все-таки почула до нього якусь симпатiю, яку можна мати для пiвголовка, для песика. «Ану, — погадала собi, — зачну з ним говорити, чого вiн хоче. До мiста ще й так далеко, на гостинцi пусто, нiхто не побачить». I вона казала вiзниковi їхати звiльна. Готлiб, почувши той наказ, — аж увесь затрясся: вiн почув, що се для нього такий згляд, i сейчас порiвнявся з бричкою. Фаннi, побачивши його, вiдсунула вiконце i вихилила голову.

— Чого тобi треба? — спитала вона несмiло, видячи, що Готлiб знов зняв шапку i з виразом нiмого подиву наближається до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се християнин.

— Хочу на тебе подивитися! — вiдповiв смiло по-жидiвськи Готлiб.

— А хто тобi сказав, що я жидiвка? — спитала Фаннi, всмiхнувшись, також жидiвською мовою.

— Я знаю се.

— То, може, й знаєш, що я за одна?

— Знаю.

— То, певно, знаєш, що тобi недобре на мене задивлюватися, — сказала вона гордо.

— А чому не питаєш, що я за один? — сказав гордо Готлiб.

— Овва, не треба й питати, сама одiж каже.

— Нi, не каже! Бреше одiж! А ти спитай!

— Ну, хто ж ти такий?

— Я такий, що менi не зашкодить задивитися на тебе.

— Хтiла би-м вiрити, та якось не можу.

— Я тебе переконаю. Де можу тя побачити?

— Коли знаєш, що я за одна, то, певно, й знаєш. де я мешкаю. Там мене побачиш.

I за сим вона знов засунула вiконце, дала знак вiзниковi, конi погнали, затуркотiла горi передмiстям бричка, i туман куряви закрив перед Готлiбовими очима чудну появу.

«Смiшний хлопак, — думала собi Фаннi, — але пiвголовок, чистий пiвголовок! Що вiн розумiє пiд тим: «бреше одiж»? Хiба ж вiн не вуглярчук? Ну, але коли нi, то хто ж вiн такий? Пiвголовок, пiвголовок, та й годi!»

«Пречудна дiвчина, — думав сам собi Готлiб, — а яка гарна, а яка чемна! I з простим вуглярчуком заговорила! Але що вона розумiла пiд тим: «дома мене побачиш! Чи се значить: приходь? Ех, коби менi убратися в що по-людськи! Ну, але треба старатися!»

З такими думками Готлiб поплентався до своєї вуглярської нори.

XIII