Борислав смiється

Минуло кiлька недiль. Цiлковита, несподiвана тиша настала в Бориславi. Жиди, котрих недавнi грiзнi рухи робiтникiв чимало-таки були налякали, тепер зовсiм збилися з пантелику, не знали, на яку ступити i що о тiм думати. Правда, були мiж ними такi, котрi смiялися з цiлого наглого руху i наглого втишення, твердили, що вже по всьому, що гої так, як пустий вiтер: пошумлять, пошумлять, а дощу не наженуть, i що тепер, коли вони знов зробилися м'якi та податливi, пора знов надавити на них твердою рукою, пора вигнати у них охоту до всякої буйностi. «Гой лиш печениii добрий! — говорили вони. — Ти йому дай полегкiсть, а вiн собi подумає, що се йому так i належиться, i буде собi чимраз бiльше розбирати, як той кiт на решетi». Тiльки в ненастаннiм притиску, в ненастаннiй погрозi привчиться вiн до послуху, до покiрностi, до пильностi та точностi, станеться вiн, як любив говорити Леон Гаммершляг, «чоловiком, спосiбним до вищої культури». I всi бориславськi предприємцi згодилися на те, що тепер, коли розбурхана хвиля робiтницького руху раптом притихла, треба з подвiйною силою надавити на непокiрних, — хоть не всi предприємцi годилися на той погляд, що хвиля тота пiсля наглої бурi зовсiм i оконечно утихла, уляглась, успокоїлась. Нi, деякi, а особливо Iцик Баух, уперто обставали при тiм, що се заманлива, поверхня тиша, тиша перед страшною бурею, що iменно тої тишi i тої уданої покiрностi треба їм найдужче лякатися, бо се знак, що бунт робiтницький, будь вiн який-будь, уложений i сильно зорганiзований, i робiтники, без сумнiву, оружаться до нього, а тiльки таємнiсть i безшумнiсть їх починань свiдчать о тiм, що вони щось поганого мають на думцi i що роблять се систематично, порядно i ненастанно. I всюди, де тiльки зiйшлися предприємцi: чи то на вулицi случайно, чи то де в свiтлицi на яку нараду, всюди Iцик Баух не переставав остерiгати товаришiв о небезпеченствi, не переставав намовляти їх до того, щоб удалися до староства в Дрогобичi i просили о зарядження острого слiдства або хоч о прислання сильного постерунку жандармерiї на побут до Борислава. I хоть в основi нiхто нiчого не мав против того, хоть усякий, певно, й рад би був мати в кождiй хвилi на свої услуги жандармерiю для охорони перед своїми власними робiтниками i для затвердження всiх роблених їм кривд урядовою печаттю, — але на подання соборної просьби якось не могли зiбратися. Чи то пора така була гаряча та обезсилююча, чи то звичайна у наших людей — будь вони жиди чи християни — недостача iнiцiативи в дiлах громадських, в дiлах, виходячих поза обсяг вдиничних, приватних iнтересiв, чи, може, переконання, голосно висказане Леоном, що прецiнь уряд сам повинен дбати о безпеченство предприємцiв в Бориславi, бо на те вiн i є поставлений, — досить, що бориславськi жиди сим разом якось не здобулися на те, щоб удатися до властi, а навiть щоб донести їй о тiм, що знали про недавнiй робiтницький рух. А ще ж, безперечно, й нагле втишення того руху вiдняло у них пряму причину до такого кроку. О чiм доносити до властi? Що має тота власть слiдити? Що перед кiлькома недiлями показувалися непокоячi об'яви якогось робiтницького руху, котрi швидко щезли? Чому ж не донесено о них впору? Так цiле те дiло й зам'ялося, поки несподiваний i досить таємничий случай не розбудив жидiв з їх оспалостi, мов наглий грохiт грому з невеличкої темнявої хмарочки. Не треба, бачиться, й казати, що цiлий той наглий поворот вiд шуму до тишi i покiрностi був дiлом наших побратимiв, пiднятим iменно в тiй цiлi, щоб змилити i ослабити чуйнiсть та пiдозрiння жидiв. Бесiда Iцка Бауха, котру почув був Сень Басараб, переконала побратимiв, що жиди можуть їм багато зашкодити, ба й розбити при помочi начальства все дiло, коли воно буде вестися так, як досi, явно та шумно. От вони й почали уговорювати всiх — притихнути до пори, податися, придавити в собi бурливi чуття гнiву i радостi, поки не прийде пора. Великого труду стоїло се побратимiв, поки їм удалося штучно притишити бурю i держати її немовби на припонi, щоб вона де-небудь за першим товчком не вибухла перед часом. Великого труду стоїло се i держало їх в ненастаннiй боязнi, що ось-ось може вибухнути щонебудь таке, що жидам не пошкодить, а робiтникiв зрадить i розiб'є. Тiльки один був спосiб гамувати людей, а iменно той, що побратими обiцювали їм, що таким способом скорше прийде «пора». Але як небезпечнi i двосiчнi були тотi обiцянки, се дуже добре знали побратими. Адже ж такими обiцянками вони прямо готовили невдачу свойому дiяу. Бо вiдки ж вони вiзьмуть средства зачати змову справдi так швидко, як би сього бажалося терплячому народовi? Грошей досi вплило звиш вiсiмсот ринських до головної каси, — вкладки поки що плили ще правильно, але жиди почали наново i ще тугiше давити, нiж попереду, i треба було надiятися, що вкладок швидко омалiє i що в часткових касах буде мусила лишатися бiльша часть грошей на запомоги для потребуючих, хорих i безробiтних. А в такий спосiб кiльки-то ще мiсяцiв потягне, поки набереться потрiбна сума! А коли так, то й замiрена вiйна не зможе початися швидко, i робiтники почнуть сумнiватися о своїй силi, i запал їх остине, i все пропаде. Або коли нi, то роздражнений народ вибухне завчасно, вибухне без ладу i без певної цiлi, протратить силу дарма, а замiрене дiло все-таки пропаде.