Чорна рада

Ч ” нас, панове, поки козак не випишетьс€ з коша чи з курен€, то слухай с>=човоњ старшини, так €к >=гумена. «нюхайсь тод>=, коли хоч, з бабою, то знатимеш, поч>=м к>=вш лиха! “>=лько наш чернечий устав кращий од монастирського. ” нас, скоро чолов>=ка спантеличить мирська суЇта, то в куну або до кози не саджають, а зараз Ч >=ди соб>= к нечист>=й матер>=! ¬ибрикайсь на вол>=, коли дуже розжир>=в на товариському хл>=б>=! = чи раз же то трапл€лось, що сердешний с>=ромаха попогасаЇ по городах, ухопить, €к там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власн>= оч>=, що чортмаЇ в св>=т>= н>=чого путного, покине ж>=нку й д>=тей, вернетьс€ в кур>=нь: Ђй, братчики! ѕрим>=те мене знов м>=ж товариство! „ортма на св>=т>= добра! Ќе стоњть в>=н н>= радост>=, н>= печал>=ї! ј братчики тод>=: Ђј що, ледащице! ”хопив шилом патоки? Ѕери лишень кор€к та випий з нами с>=Їњ дури, то, може, порозумн>=йшаЇш!ї ќт б>=долаха с>=даЇ м>=ж милим товариством, п’Ї, розказуЇ про своЇ городове житт€ з ж>=нкою та з д>=тьми; а т>=њ слухають, кепкують з його, €к >=з блазн€, та т>=лько за боки берутьс€. “ак >= м>=й пок>=йний панотець, Ч нехай царствуЇ, Ч њзд€чи колись >=з прощальником по городах, натрапив на так>= оч>=, що й товариство йому стало не миле Ч замутив зовс>=м лукавий йому голову. Ќу, виписавсь >=з курен€, с>=в хуторком десь коло Ќ>=жен€, >= господарство, >= худобчину зав>=в, >= д>=ток сплодив двойко Ч карапуза-хлопчика та скверуху-д>=вчинку. “>=лько рок>=в через п’€ть чи що, так йому обридло все в господ>= >= в пол>=, €к приборканому степовому птаху. —умуЇ та й сумуЇ козак; бо чи статечна бак р>=ч Ч >=сповнити козацьку душу ж>=нкою-квочкою та д>=тьми-пискл€тами? озацькоњ душ>= >= ввесь св>=т не сповнив би: увесь св>=т вона прогул€ла б >= розсипала, €к тал€ри з кишен>=. “>=лько один бог може њњ сповнити…

Ч ўо ж сталось >=з твоњм батьком? Ч спитав —омко. Ч “и-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть >= за попа, >= за д€ка.

Ч =з моњм батьком? Ч каже ирило “ур, мов кр>=зь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… Ч ге! я ж кажу, що м>=й батько, скоро розчовпав, що пожививсь €к собака мухою, то й заскучав по братчиках. ”же не раз казала йому мо€ мати, так €к та ж>=нка в п>=сн>=:

ўо ти, милий, думаЇш-гадаЇш?

ћабуть, мене покинути маЇш:

–ано встаЇш, кон€ напуваЇш,

овтенького вiвса пiдсипаЇш,

«еленого сiнц€ пiдкладаЇш;

¬ сiнечки йдеш Ч нагайки питаЇш,

¬ комору йдеш Ч сiдельц€ шукаЇш;

fит€ плаче Ч ти не поколишеш;

¬се на мене важким духом дишеш!

“iлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнiњ розмови, €к той козак iз своЇю жiнкою, а, надумавшись сам собi, сiв на кон€, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на «апорожжЇ. Ќе виб>=гала ж за ним усл>=д мо€ пан>=матка, €к у т>=й п>=сн>=, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз >=ще подивитись на свою милу. = жупани, >= худобу покинув в>=н њй на прожиток, а сам у семр€з>= убравсь за границю бабського царства. ќт же й мен>=, бачц€, доведетьс€ йти батьк>=вським сл>=дом!

Ч Ќу, бери ж кубок, Ч каже гетьман, Ч да п>=дкр>=пись на дорогу. fо „орноњ ори не близький св>=т. ќсь >= ми погладимо тоб>= дорогу.

Ч f€куЇмо тоб>=, пане гетьмане! Ч каже ирило “ур, клан€ючись низенько. Ч ”же коли ти й сам гладиш мен>= дорогу, то будь певен, що € свою кралю перевезу гарненько в „орну ору.

Ч ўо ти думаЇш, синку? Ч каже нишком гетьманов>= Ўрам. Ч “и знаЇш, що за божев>=льн>= люде с>= комишники: не розбере њх >= сам нечистий. Ќе в>=р, бо то зв>=р, хоть не вкусить, то зл€каЇ! fержи, синку, в голов>= сю пословицю. Ќа юродивих >=нод>= справд>= находить безум>=Ї.

Ч =->=, батьку! Ч каже, см>=ючись, —омко. Ч fобре € знаю сього юроду. Ќема, може, >= в св>=т>= такоњ щироњ душ>= до мене. як проган€в € л€х>=в з ”крањни да одбивавсь од ёрус€, то в>=н >=з своњм н>=мим чорногорцем визвол€в мене не раз >=з великоњ б>=ди. —лужив в>=н мен>= за €зика, за шпига, за сердюка Ч >= все т>=лько ради доброго слова да ковша гор>=лки. Ќе раз € насипав >= йому шапку тал€рами, так >=дучи й витрусить на пороз>=. Ђ«в>=дки, Ч каже, Ч се такого см>=тт€ набралось?ї “акий химера! Ѕуло кажу: Ђ ириле, скажи, бога ради, чим мен>= тебе наградити? “и ж не раз слобон€в мою голову од смерт>=!ї Ч ЂЌе тоб>=, Ч каже, Ч награждати мене за се!ї ќт воно що, батьку!

Ч —правд>=, Ч каже Ўрам, Ч се золото, а не козак! ѕане отамане, Ч до ирила “ура, Ч ходи сюди, дай € обн>=му тебе да поц>=лую.

Ч «а що се така ласка?

Ч ’оди, мен>= то вже знати, за що.

fа й обн€в >= поц>=лував запорожц€.

Ч fа наградить же, Ч каже, Ч тебе господь за твоњ лицарськ>=њ вчинки!

Ч , батьку! Ч каже запорожець. Ч “о ж >=ще дурниц€, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тод>=, €к украду з-п>=д поли гетьмана молоду?

„еревань б>=льш од ус>=х уподобав ирила “ура; усе реготав >=з його вигадок.

Ч ¬раг мене в>=зьми, Ч каже, Ч бгатц>=, коли € бачив такого жвавого молодц€! fуша, а не запорожець! =ди, бгатику, й до мене, >= € тебе поц>=лую!