Диригент

Амая здивовано глипнула на неї. Вона була вражена не тільки цією інформацією, а й тим фактом, що отримала відповідь на своє запитання.

— Талісман вуду. Хтось із близьких — людина, яка дуже любить його, — виготовив цей амулет, бо знав, що йому загрожує небезпека. Якби він не носив грі-грі, то вже був би мертвим.

Амая відчула легке запаморочення і ще більше впевнилася, що це лихоманка. Щоправда, вона не виключала можливості, що на неї вплинула містична атмосфера цього місця вкупі з тривалим перебуванням під розжареним сонцем. Низ живота пройняв гострий біль. Вона підрахувала, що для менструації ще зарано. Спазм повторився, і біль поширився на внутрішню сторону стегна. Весь поперек охопила страшенна слабкість. Утім, дівчина не зважала на ці неприємні симптоми: надто захопилася спостереженням за незнайомцем.

Знахар влаштувався біля узголів’я ліжка, куди поклали Дюпре. Трохи згодом він сповз на дерев’яну підлогу, став навколішки й вперся руками в груди хворого. Нахиливши голову, він почав шепотіти молитву, замовляння або заклинання. Амая не знала, що означає його декламація, але розуміла, що цей простий чоловік був наділений справжньою силою — такий собі мирний воїн, принц із народу.

Він переміщався убік, опускався ближче до ніг, піднімався в напрямку голови і щоразу повторював або наново розпочинав ритуал із незгасною енергією та впевненістю, рухаючи руками по тілу Дюпре з таким виглядом, ніби залишав на його шкірі якийсь скарб, цінний дар або ковдру, що мала поглинути всі страждання. Нарешті він звівся на ноги й подивився на тих, хто його оточував.

Дюпре вже не пітнів. Агент лежав із заплющеними очима, витягнувши руки вздовж тіла. Здавалося, він мирно спав.

— Треба дати йому спокій. Я зцілив його. Зараз він має лікуватися сам.

— Він спить? — спитав Булл. Вийшло щось середнє між запитанням і твердженням.

— Ні, — відповів знахар без зайвих пояснень, після чого позирнув на рибалок і жестом наказав їм принести Медору.

На відміну від знахаря, жоден із присутніх не виявив жалості, коли з Медори зірвали простирадло. Довкола поширився спертий запах могили, змусивши більшість людей затулити руками рот і ніс або високо підняти коміри. Почулися вигуки страху. Дехто хрестився, а дехто цілував амулети або ікони (залежно від вірувань).

Стоячи посеред кімнати, Медора ні на що не реагувала — здавалося, вона помічала лише світло. Коли знахар відкинув простирадло, Медора опустила голову, відвернувшись від тьмяного сяйва, випромінюваного десятьма тремтливими лампочками на стелі, чиє потріскування зливалося з шумом генератора. Жорстке волосся впало на обличчя, сховавши череп, обтягнутий сухою шкірою.

— Хто вчинив так із тобою? — ніжно запитав цілитель.

Замість відповіді жінка видала тихе шипіння, схоже на дзюрчання води.

Знахар підняв руки й поклав їх на худенькі плечі, гострі кістки яких випиналися під тією недоречною сорочкою з квітковим візерунком.

Відчувши його дотик, вона здригнулася і відступила на два кроки назад, що викликало неабиякий переляк серед каджунів, які сиділи в тій частині кімнати. Знахар наздогнав Медору. Цього разу він не торкався її, обмежившись тим, що нахилив голову і заходився читати свою молитву, ледь ворушачи губами.

Жінка почала розхитуватися туди-сюди, неначе підштовхувана лагідною хвилею, що пробігала її тілом, піднімаючись до колін, стегон, плечей та шиї. Вона не припиняла шипіти:

— Ш-ш-ш...

Амая заворожено спостерігала за нею. Навіть у найсміливіших фантазіях вона б не уявила, що це зганьблене, скалічене, висохле тіло може так рухатися.

— Ш-ш-ш...

У цих звуках бриніло щось гіпнотичне. З одного боку, Медора нібито кликала до себе, а з другого — попереджала про небезпеку.

Вона розгойдувалася в різні боки. Дуже повільно.

— Ш-ш-ш.

Це нагадувало гудіння або сичання.

Її руки тріпотіли, мов мертві гілки. Голова хиталася у тому ж ритмі, що й інші частини тіла. Обличчя все ще було прикрите скуйовдженими пасмами.

— Ш-ш-ш, — насвистувала вона.

— Це змія, — мовила жінка, з якою Амая розмовляла раніше.

Авжеж! Дивно, що вона відразу не здогадалася. Медора вигиналася і сичала, як рептилія — точніше, як отруйна змія. Несподівано попереджувальний сигнал, що його Амая розчула у тому буркотінні, став значно гучнішим і чіткішим, неабияк розтривоживши її. Перед нею замиготіла освітлена хатинка у лісовій гущавині, оманливо затишний будиночок, що насправді був проходом до пекла. Відчуття було настільки сильним, що її охопило бажання підбігти до знахаря і розповісти йому про це. Жінка притримала Амаю на місці, стиснувши її зап’ястя м’язистою рукою рибалки.