Читаем Дитинство. Молодість. Літня пора полностью

У вчорашній газеті «Sunday Times» є повідомлення з Франсістауна в Ботсвані. Десь на минулому тижні, серед ночі, автомобіль, якась біла американська модель, під’їхав до будинку в житловій зоні. Вискочили чоловіки в підшоломниках, висадили вхідні двері й почали стріляти. Скінчивши, підпалили будинок і поїхали. З-під попелу сусіди витягли сім обвуглених тіл: двох чоловіків, трьох жінок і двох дітей.

Убивці начебто були неграми, але один сусіда чув, як вони розмовляли між собою африкаансом, і переконаний, що то були білі в чорних масках. Розстріляні були південноафриканцями, втікачами, які оселилися там кілька тижнів тому.

Коли південноафриканського міністра закордонних справ попросили дати коментар, він через свого речника назвав те повідомлення «неперевіреним» і пообіцяв провести розслідування, щоб з’ясувати, чи справді загиблі були південноафриканськими громадянами. Щодо військових, то одне неназване джерело заперечує, що Сили оборони Південної Африки мають щось спільне з тією справою. Вбивство, можливо, — внутрішнє з’ясування стосунків в АНК, припустив той чоловік, яке відображує «ненастанні тертя» між різними фракціями.

Отак вони й надходять, тиждень за тижнем, розповіді з прикордонь про вбивства і заспокійливі заперечення. Він читає ті повідомлення й почувається забрудненим. Так ось до чого він повернувся! Але де в світі можна заховатися, де можна почуватися незабрудненим? Чи почувався б він чистішим у снігах Швеції, читаючи на відстані про свій народ і його останні витівки?

Як уникнути бруду — питання не нове. Давнє кляте питання, яке не відпускає, лишає свою огидну, загноєну рану.

— Бачу, Сили оборони знову вдалися до своїх давніх штучок, — зауважує він батькові. — Цього разу в Ботсвані.

Але батько надто обережний, щоб клюнути на цю приманку. Беручи газету, він дбає, щоб перескочити відразу на сторінки про спорт, проминувши політику — політику і вбивства.

Батько не відчуває нічого, крім зневаги, до континенту на північ від них. Buffoons — ось слово, яким він характеризує керівників африканських держав: дрібні тирани, насилу здатні написати власні імена, їх возять у «роллс-ройсах» з бенкету на бенкет, вони ходять у розцяцькованих мундирах, прикрашених орденами, якими самі себе нагородили. Африка — край, де голодують маси, над якими панують людовбивчі тирани.

— Вони вдерлися в будинок у Франсістауні і повбивали всіх, — однаково тисне син. — Стратили їх. Навіть дітей. Поглянь. Прочитай повідомлення. Це на першій сторінці.

Батько стенув плечима. Він не може знайти ніяких досить широких слів, щоб передати свою ненависть, з одного боку, до вбивць, які вбивають безборонних дівчат і жінок, а з другого — до терористів, які ведуть війну з притулків за кордоном. Батько вирішує цю проблему, зосереджуючись на крикетних рахунках. Така реакція на моральну дилему негодяща, а от чи краща його реакція — напади гніву та відчаю?

Колись він гадав, ніби люди, які створили південноафриканський варіант суспільного устрою, породили широку систему трудових резервацій, внутрішніх паспортів і міст-супутників, спирали своє бачення на трагічне нерозуміння історії. Вони не розуміли історії, бо, народжені на фермах або в містечках десь у глухих закутках, та ізольовані мовою, якою в світі більше ніде не розмовляють, вони не оцінили масштабу сил, які після 1945 року змели старий колоніальний світ. Але твердження, що вони не розуміли історії, саме по собі хибне. Адже вони взагалі не читали історії. Навпаки, відверталися від неї, відкидали її як масу наклепів, що їх зібрали іноземці, які зневажають африканерів і заплющили б очі, якби їх вирізали негри, і то до останньої жінки та дитини. Самі й позбавлені друзів на далекому краї ворожого континенту, вони спорудили свою державу-фортецю й відступили за її мури: саме там вони підтримуватимуть вогонь західної християнської цивілізації, аж поки нарешті схаменеться світ.

Більш-менш саме отак і говорили двоє чоловіків, які керували Національною партією й відповідали за безпеку, і довгий час він вважав, ніби їхні слова йдуть від щирого серця. А тепер уже ні. Їхні балачки про порятунок цивілізації завжди були, схильний він думати тепер, тільки блефом. За димовою завісою патріотизму вони саме цієї миті сидять і обраховують, як довго ще зможуть підтримувати виставу (забезпечувати працю заводів і фабрик), перше ніж доведеться спакувати речі, знищити всі викривальні документи й вилетіти до Цюріха, Монако чи Сан-Дієґо, де під прикриттям холдингових компаній із назвами «Algro Trading» або «Handfast Securities» вони ще багато років тому придбали собі вілли та апартаменти як страховку від дня відплати (dies irae, dies illa[42]).

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Алексей Шарыпов , Бенедикт Роум , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен

Фантастика / Приключения / Современная проза / Детективы / Современная русская и зарубежная проза / Прочие Детективы
Ход королевы
Ход королевы

Бет Хармон – тихая, угрюмая и, на первый взгляд, ничем не примечательная восьмилетняя девочка, которую отправляют в приют после гибели матери. Она лишена любви и эмоциональной поддержки. Ее круг общения – еще одна сирота и сторож, который учит Бет играть в шахматы, которые постепенно становятся для нее смыслом жизни. По мере взросления юный гений начинает злоупотреблять транквилизаторами и алкоголем, сбегая тем самым от реальности. Лишь во время игры в шахматы ее мысли проясняются, и она может возвращать себе контроль. Уже в шестнадцать лет Бет становится участником Открытого чемпионата США по шахматам. Но параллельно ее стремлению отточить свои навыки на профессиональном уровне, ставки возрастают, ее изоляция обретает пугающий масштаб, а желание сбежать от реальности становится соблазнительнее. И наступает момент, когда ей предстоит сразиться с лучшим игроком мира. Сможет ли она победить или станет жертвой своих пристрастий, как это уже случалось в прошлом?

Уолтер Стоун Тевис

Современная русская и зарубежная проза