Дитинство. Молодість. Літня пора

— Сердита? Ні. Я розумію, як такий самотній і дивакуватий молодик, як містер Кутзее, що цілісінькі дні читав давніх філософів і складав вірші, міг закохатися в Марію Реґіну, що була справжньою красунею і розбила багато сердець. Не так легко зрозуміти, що Марія Реґіна бачила в ньому, але тоді вона була молода і вразлива, а він лестив їй, спонукав її думати, що вона відрізняється від решти дівчат і має велике майбутнє.

Потім, коли вона привела його додому, і він побачив мене, я розумію, що він міг змінити свою думку й вирішив зробити мене своїм справжнім коханням. Я не стверджую, що я була дуже гарна, і я, звичайно, була вже немолода, але Марія Реґіна і я належали до одного типу: та сама будова, ті самі коси, ті самі темні очі. Та й більш практично, — еге ж? — кохати жінку, ніж кохати дитину. Більш практично, не так небезпечно.

Чого він хотів від мене, від жінки, яка не відповідала йому й не заохочувала його? Невже сподівався спати зі мною? Але яка насолода може бути для чоловіка спати з жінкою, що не хоче його? Адже справді, я не хотіла цього чоловіка, до якого не відчувала ніякої симпатії. І на що це було б схоже, якби я зійшлася з доньчиним учителем? Хіба я зберегла б це в таємниці? Безперечно, ні, перш за все від Марії Реґіни. Я б зганьбила себе перед своїми дітьми. Навіть якби я була з ним сама, я б думала: «Він бажає не мене, а Марію Реґіну, молоду, вродливу, але заборонену йому».

А можливо, те, чого він насправді хотів від нас обох, від матері і доньки, було лише його фантазією, тут я не можу сказати, не можу зазирнути йому в душу.

Пам’ятаю, в ті дні, як я була студенткою, в моді був екзистенціалізм, ми всі прагнули бути екзистенціалістами. Але, щоб довести, що ти екзистенціаліст, ти мала спершу довести, що ти розкута, що ти екстремістка. «Не визнавай ніяких обмежень! Будь вільною!» — ось що казали нам. Але як можна бути вільною, запитувала я себе, якщо коритися чиємусь наказові бути вільним?

Кутзее, думаю, був десь таким. Він настроїв свій дух, щоб бути екзистенціалістом і романтиком, жити розкуто. Біда в тому, що це не йшло з його душі, отже, він не знав як. Свобода, чуттєвість, еротична любов — це все було тільки ідеєю в його голові, а не поривом, закоріненим у тілі. Він не мав дару для цього. Він не був чуттєвою істотою. Хай там як, я підозрюю, що він потай прагнув, щоб жінка була холодна і далека.

— Ви кажете, що вирішили не читати його останнього листа. Ви коли-небудь шкодували про цей рішенець?

— Чого? Чого б я мала шкодувати?

— Бо Кутзее був письменник і вмів уживати слова. Що, яку тому непрочитаному листі були слова, які зворушили б вас або навіть змінили б ваші почуття до нього?

— Містере Вінсенте, у ваших очах Джон Кутзее — видатний письменник і герой, я визнаю це, бо чого б ви ще були тут, навіщо писали б свою книжку? Натомість для мене, — вибачте, що я кажу таке, але він небіжчик, тож я не можу образити його почуттів, — для мене він ніщо. Тепер ніщо й був ніщо, просто подразник, набридливий тип. Він був ніщо і його слова були ніщо. Бачу, ви невдоволені, бо я зображую його як дурня. І все-таки, як на мене, він справді був дурнем.

Щодо його листів: писання листів жінці не доводить, що ви кохаєте її. Цей чоловік кохав не мене, він кохав якесь уявлення про мене, якусь побудовану в своїй голові фантазію про латиноамериканську коханку. Я б хотіла, щоб він замість мене знайшов якусь письменницю, ще одну фантазерку, щоб закохатися в неї. Потім вони обоє могли б бути щасливі, щодня кохаючи свої уявлення одне про одного.

Ви думаєте, я жорстока, коли кажу таке, але ні, я просто практична людина. Коли доньчин учитель мови, абсолютний незнайомець, присилав мені листи, повні його ідей про те, ідей про се, про музику, хімію, філософію, янголів, богів і не знаю, про що там іще, сторінка за сторінкою, та ще й вірші, я не читала їх і не запам’ятовувала для майбутніх поколінь, я лише хотіла знати одну просту, практичну річ: що діється між цим чоловіком і моєю донькою, ще дитиною? Адже — пробачте мені за такі слова — під усіма тими гарними словами, чого чоловік хоче від жінки, криється звичайно щось дуже просте і примітивне.

— Ви кажете, там були й вірші?

— Я не розуміла їх. Тільки Марія Реґіна любила поезію.

— Ви нічого не пригадуєте з них?