Дитинство. Молодість. Літня пора

Якщо немає причини бентежитись, що Росові дружина і донька працюють у домі, хоче він запитати, готують страву, перуть білизну, стелять постіль, чому виникне збентеженість, коли завітати до їхніх домівок?

Цей аргумент видається начебто переконливим, але, як знає хлопчик, йому властивий ґандж. Адже насправді таки бентежаться, що Трін та Лінті присутні в домі. Йому не подобається, коли доводиться проминати Лінті в коридорі, і вона вдає, ніби невидима, а він має вдавати, ніби не бачить її. Йому не подобається бачити Трін, що стоїть навколішки коло ванни й пере йому одяг. Він не знає, як відповідати їй, коли вона звертається до нього в третій особі, називаючи «die kleinbaas», «малим паном», немов його тут немає. Це все глибоко бентежить.

Із Росом і Фреком легше. Але навіть з ними доводиться говорити вигадливо збудованими реченнями, щоб уникати казати їм «jy

», «ти», коли вони називають його «kleinbaas». Хлопчик не певен, за кого тут вважають Фрека — за хлопця чи за чоловіка, — і чи він не виставляє себе дурнем, ставлячись до Фрека як до чоловіка. Про кольорових узагалі й про людей у Кару зокрема він просто не знає, коли вони перестають бути дітьми і стають чоловіками та жінками. Здається, це трапляється дуже рано й раптово: ось вони бавляться іграшками, а наступного дня вони вже з чоловіками, працюють або миють посуд на чиїйсь кухні.

Фрек лагідний і розмовляє тихим голосом. Він має велосипеда з товстими шинами й гітару; ввечері сідає надворі під своєю кімнатою і грає на гітарі для себе, на його обличчі проступає характерна, радше відчужена усмішка. В суботу пополудні він їде велосипедом до містечка коло станції Фрасербурґ-роуд і лишається там до недільного вечора, повертаючись, коли вже давно споночіло. За кілька миль уже можна бачити крихітну миготливу цятку світла велосипедної фари. Поїздка на таку далеку відстань хлопчикові видається героїчною. Якби йому дозволили, він би шанував Фрека як героя.

Фрек — наймит, йому дають платню, його можна попередити й спровадити. Але, дивлячись, як Фрек сидить навпочіпки з люлькою в роті й споглядає велд, хлопчикові здається, що Фрек належить тутешнім місцям із більшою певністю, ніж усі Кутзее, — якщо не Воельфонтейну, тоді пустелі Кару. Кару — це Фрекова країна, його дім, а Кутзее, що п’ють чай і гомонять на веранді фермерського будинку, — немов ластівки, перелітні птахи, сьогодні тут, а завтра полетіли у вирій, а то й немов горобці, що цвірінькають, проворні й недовговічні.

Найкраще на фермі, і то краще від геть усього, — полювання. Дядько має тільки одну рушницю — важку «Lee-Enfield» калібру 7,62 мм, що стріляє кулями, надто великими для будь-якої дичини (одного разу батько застрелив з неї зайця, від тварини лишилося тільки криваве шмаття). Тож, коли хлопчик на фермі, вони позичають в одного сусіди стару рушницю калібру 5,6 мм. Її заряджають одним патроном, який ставлять безпосередньо в патронник; інколи вона дає осічку, і хлопчик іде з виттям у вухах, яке триває годинами. З цієї рушниці він ніколи не спромагається влучити в щось інше, крім жаб у водоймі й кажанів у садку. Але він ніколи не жив інтенсивніше, як тоді, коли рано-вранці вирушав із батьком з рушницями пересохлим річищем річки Босманс у пошуках дичини: антилоп штейнбок або дукер, зайців, а на голих схилах пагорбів — малих дрохв.

Грудень за груднем син із батьком приїздить на ферму полювати. Вони сідають на потяг, але не на «Trans-Karoo Express» або «Orange Express», не кажучи вже про «Blue Train», бо всі вони надто дорогі і, хай там як, не зупиняються у Фрасербурґ-роуді, а на звичайний пасажирський потяг, що зупиняється на всіх станціях, навіть на найменших, а інколи заповзає на бічні колії й чекає, поки повз нього пролетить котрийсь відомий експрес. Хлопчик любить цей повільний потяг, любить спати, затишно скрутившись під хрусткими білими простирадлами й синіми ковдрами, які приносить провідник, любить прокидатися серед ночі на якійсь тихій станції невідомо де, чути, як шипить, спочиваючи, паротяг і стукає молоточок залізничника, що перевіряє колеса. А потім, удосвіта, коли вони під’їжджатимуть до станції Фрасербурґ-роуд, дядько Сон чекатиме на них, широко всміхаючись, у старому й засмальцьованому фетровому капелюсі, кажучи: «Jis-laaik, maar jy word darem groot, John!», «Ти ростеш!» — і свисне крізь зуби, а потім вони складуть у «Студебекер» свої речі й рушать у далеку дорогу.

Хлопчик навіть не сумнівається в тому різновиді полювання, до якого вони вдаються у Воельфонтейні. Він згоден, що вони добре пополювали, якщо сполохали однісінького зайця або почули, як булькоче десь далеко пара малих дрохв. Тут уже досить матеріалу, щоб розповідати решті родини, що на той час, коли вони повернуться, а сонце підіб’ється височенько, сидітиме на веранді й питиме каву. А більшість ранків вони нічого не можуть розповісти, зовсім нічого.