Дитинство. Молодість. Літня пора

Таємниця, прихована за телефонним дзвінком і материною усмішкою, розкрилася на перерві вранці, коли містер Ґоувз попросив хлопчика лишитися. Є одна хибна чутка й про містера Ґоувза, тож його приязності він не довіряє.

Містер Ґоувз хоче, щоб він прийшов на чай до нього додому. Хлопчик мовчки киває головою й запам’ятовує адресу.

Це не те, чого він прагне. Не те що він не любить містера Ґоувза. Якщо він не довіряє йому такою мірою, як довіряв місіс Сандерсон у четвертому класі, то тільки тому, що містер Ґоувз — чоловік, перший учитель-чоловік, якого він мав, і він стережеться того, чим віє від усіх чоловіків: неспокою, ледве приборканої брутальності, натяку на насолоду жорстокості. Він не знає, як йому ставитись до містера Ґоувза і чоловіків узагалі: або не чинити опору і прагнути їхнього схвалення, або зміцнювати бар’єр неподатливості. З жінками легше, вони добріші. Але містер Ґоувз — тут хлопчик не може заперечити — такий справедливий, яким тільки може бути людина. Англійську мову він знає добре і, здається, не має неприязні до англійців і хлопців з африканерських родин, які намагаються бути англійцями. Під час однієї з його численних відсутностей у школі містер Ґоувз розповідав про синтаксичний аналіз додатків до присудка. Хлопчикові довелося сутужно, коли він наздоганяв клас по цій темі. Якщо присудкові додатки, як, певне, й ідіоми, не мають сенсу, тоді й решта хлопців мала б клопіт із ними. Проте інші хлопці, принаймні більшість їх, легко опанували присудкові додатки. Висновок неминучий: містер Ґоувз знає про англійську граматику те, чого не знає він.

Містер Ґоувз хапається за різку не рідше за будь-якого іншого вчителя. Але улюблене покарання, до якого він удається, коли в класі надто довго стоїть галас, таке: він наказує учням покласти пера, згорнути книжки, з’єднати руки на потилиці, заплющити очі й посидіти абсолютно тихо.

Як не брати до уваги кроків містера Ґоувза, що походжає між рядами, в класі панує абсолютна тиша. Від евкаліптів навколо шкільного подвір’я долинає спокійний туркіт голубів. Такої кари хлопчик може зазнавати безкінечно, і то з незворушним серцем: він чує голубів і спокійний віддих навколишніх хлопців.

Вулиця Діза-роуд, де живе містер Ґоувз, теж у Реюньйон-парку, в новому, північному районі міста, який хлопчик ще не дослідив. Але містер Ґоувз не тільки живе в Реюньйон-парку і їде до школи на велосипеді з товстими шинами: він має дружину, просту, смагляву жінку, і — навіть ще дивніше — двох маленьких дітей. Це хлопчик з’ясовує у вітальні будинку номер одинадцять на Діза-роуд, де на столі чекають млинчики й чай у чайнику, і де, як він і боявся, він нарешті опиниться сам-на-сам із містером Ґоувзом, змушений до відчайдушної нещирої розмови.

А насправді ситуація ще гірша. Містер Ґоувз — позбувшись краватки й піджака і вдягнувши шорти та шкарпетки кольору хакі — намагається вдавати перед ним, що тепер, коли навчальний рік скінчився, тепер, коли хлопчик от-от має покинути Вустер, вони обидва можуть бути друзями. Фактично він намагається стверджувати, мовляв, вони й були друзями цілий рік: учитель і найрозумніший хлопець, перший учень у класі.

Хлопчик бентежиться й ціпеніє. Містер Ґоувз пропонує йому другий млинець, він відмовляється. «Їж!» — припрошує містер Ґоувз, усміхається й однаково кладе млинець йому на тарілку. Хлопчикові хочеться піти геть.

Він хотів лишити Вустер, упорядкувавши геть усе. Він приготувався дати містерові Ґоувзу місце в своїй пам’яті поряд із місіс Сандерсон: не впритул коло неї, але досить близенько. А тепер містер Ґоувз псує цей намір. Хлопчикові хотілося б, щоб він не робив цього.

Другий млинець лежить цілесенький на тарілці. Хлопчик уже не прикидається: стає німим і затятим. «Може, тобі треба піти?» — запитує містер Ґоувз. Хлопчик киває головою. Містер Ґоувз підводиться й проводжає його до хвіртки на вулицю, ця хвіртка — точна копія хвіртки в будинку номер дванадцять на Тополевій авеню, завіси плачуть на тій самій високій ноті.

Принаймні містер Ґоувз мав розум і не змушував його до потиску рук або до чогось не менш безглуздого.

Вони покидають Вустер. Батько вирішив, що його майбутнє, зрештою, не пов’язане з компанією «Standard Canners», яка, на його думку, занепадає. Він збирається повернутися до адвокатської практики.

У його кабінеті влаштовують на його честь прощальну вечірку, з якої він повертається з новим годинником. Невдовзі по тому він сам вирушив до Кейптауна, лишивши матір дбати про переїзд. Вона наймає перевізника на прізвище Ретіф і укладає угоду, що за п’ятнадцять фунтів він перевезе не тільки меблі, а й матір та дітей у кабіні свого ваговоза.

Люди Ретіфа завантажують машину, мати і брат уже сідають. Хлопчик востаннє пройшов пустим будинком, прощаючись із ним. За вхідними дверима стоїть підставка для парасольок, у якій звичайно стояли два молоточки для гольфу і ціпок, тепер вона пуста.

— Вони лишили підставку для парасольок! — кричить він.

— Іди сюди! — гукає мати. — Лиши ту стару підставку!