Дитинство. Молодість. Літня пора

У Вустері хлопчик ходив до школи, відчуваючи страх, а водночас і збудження. Звісно, його завжди могли викрити як брехуна, і то зі страхітливими наслідками. Проте школа чарувала: кожен день, здається, дарував нові одкровення про жорстокість, біль і ненависть, які лютували під поверхнею повсякдення. Він знав: діється щось хибне, і такому не слід дозволяти траплятися; крім того, він був надто малий, надто дитячий і вразливий для того, що йому доводилося зазнавати. Але пристрасть і лють тих вустерських днів захопила його; він був приголомшений, а водночас йому кортіло побачити більше, побачити все, що можна було бачити.

Натомість у Кейптауні він відчував, що марнує свій час. Школа — це вже не місце, де витають великі пристрасті. Це скорочений малий світ, більш-менш приязна тюрма, в якій він із не меншим успіхом міг би плести кошики, ніж долати рутину шкільного навчання. Кейптаун робить його не розумнішим, а дурнішим. Усвідомлення цього факту спричиняє паніку в його душі. Хоч хто він насправді, хоч яке справжнє «я» має постати з попелу його дитинства, йому не дозволяють народитися, тримають хирним і нерозвиненим.

Найрозпачливішим це відчуття ставало на уроках містера Вілена. Він здатний написати набагато більше, ніж дозволить коли-небудь містер Вілен. Письмові роботи для містера Вілена — це не випростування крил, навпаки, це наче згортання в кулю, спроба зробити себе якомога меншим та невиразнішим.

Хлопчик не має бажання писати про спорт (mens sana in corpore sano

[28]) й про безпеку на дорогах — теми такі нудні, що він силує себе писати слова. Він не хоче писати навіть про розбійників: йому здається, що смуги місячного світла, які падають їм на обличчя, й побілілі пальці, що стискають руків’я пістолетів, хоч яке сильне враження вони можуть справляти, походять не від нього, а з якогось іншого місця, і вже зів’ялі та несвіжі. Те, про що він хотів би писати, якби той твір мав читати не містер Вілен, було б чимсь похмурішим, чимсь таким, що, почавши текти з його пера, мимоволі заполонило б усю сторінку, немов розлите чорнило. Немов розлите чорнило, немов тіні, які біжать поверхнею спокійної води, немов блискавка, що галузиться по всьому небу.

Містерові Вілену доручили ще й завдання давати якусь роботу хлопцям-некатоликам із шостого класу, поки католики вивчають катехізис. Містер Вілен начебто має читати разом з ними Євангеліє від св. Луки або Діяння апостолів. Натомість вони вже вкотре чують від нього оповідки про ірландських патріотів Чарльза Парнелла, Роджера Кейсмента і підступність англійців. Одного дня він прийшов до класу з газетою «Cape Times», аж киплячи від люті з приводу нових неподобств, які скоїли росіяни в своїх країнах-сателітах. «У школах вони дають уроки з атеїзму, на яких дітей примушують плювати в нашого Спасителя! — горлає він. — Хіба можна повірити в таке? А тих бідолашних дітей, які й далі не відступають від віри, засилають у ганебні табори-тюрми до Сибіру. Ось де реальність комунізму, що має безсоромність називати себе релігією людини!»

Від містера Вілена вони чують новини про Росію, від брата Отто — про переслідування вірян у Китаї. Брат Отто не схожий на містера Вілена: він спокійний, легко червоніє, його можна швидко вмовити розповісти що-небудь. Але його розповіді вірогідні, бо він справді жив у Китаї. «Так, я бачив це все на власні очі, — розповідає він своєю незграбною англійською мовою. — Людей замикають у маленьких камерах, так багато, що вони вже не можуть дихати й помирають. Я бачив це».

Шанхай-Китай — так прозивають хлопці брата Отто поза його спиною. Для них розповіді брата Отто про Китай, або розповіді містера Вілена про Росію не більш реальні, ніж Ян ван Рібек і Великий трек. А насправді, оскільки Ян ван Рібек і Трек є в програмі шостого класу, а комунізму немає, подіями в Китаї та Росії цілком можна нехтувати. Китай і Росія — це просто притичини, які дають змогу говорити братові Отто і містерові Віленові.

Ну, а сам хлопчик спантеличений. Він знає, що оповідки вчителів мають бути брехнею, — адже комуністи добрі, чого б вони поводилися так жорстоко? — але не може довести цього. Він розлючений, що доводиться сидіти, мов невільник, і слухати їх, але досить розважливий, щоб не протестувати і навіть не заперечувати. Він і сам читав газету «Cape Times» і знає, що стається з прихильниками комуністів. Він не хоче, щоб його викрили, як прибічника комуністів і піддали остракізму.

Хоча містер Вілен із набагато меншим завзяттям викладає Святе Письмо некатоликам, він не може цілковито нехтувати Євангелія. «Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу», — читає він у Євангелії від Луки. Що мав на увазі Ісус? Чи справді він мав на увазі, що ми не повинні обстоювати себе? Чи справді мав на увазі, що ми повинні бути вахлаками? Звичайно, ні. Та, якщо до тебе підходить хуліган і підбиває до бійки, Ісус каже: «Не дай себе спровокувати. Є кращі способи вирішувати суперечки, ніж кулачні удари».