Дитинство. Молодість. Літня пора

— Ні! — кричить він у відповідь і не йде, аж поки вантажники поклали й підставку для парасольок.

— Dis net 'n ou stuk pyp, це тільки шматок старої труби, — бурчить Ретіф.

Отже, хлопчик дізнається: те, що, на його думку, було підставкою для парасольок, — лише метровий шматок бетонної каналізаційної труби, який мати пофарбувала в зелений колір. Отакі-от речі вони й забрали з собою до Кейптауна, а також обліплену собачою шерстю подушку, на якій спав Козак, скручену сітку з курячої клітки, пристрій, що кидає крикетні м’ячі, й дерев’яну планочку з азбукою Морзе. Насилу видираючись на перевал Байнс-Клуф, Ретіфів ваговоз скидається на Ноїв ковчег, що везе в майбутнє палиці та каміння їхнього старого життя.

У Реюньйон-парку вони платили за свій будинок дванадцять фунтів за місяць. Дім, який батько найняв у Пламстеді, коштував двадцять п’ять фунтів. Він стоїть на самому краї Пламстеду, далі тягнуться піски і кущі, де лише за тиждень до їхнього приїзду поліція знайшла неживе немовля в бурому паперовому пакеті. За півгодини ходьби в протилежному напрямі міститься залізнична станція Пламстед. Сам будинок нещодавно збудований, як і всі будинки на Евремонд-роуд, у ньому венеціанські вікна й паркетні підлоги. Двері повигиналися, замки не закриваються, за будинком громадиться купа сміття.

У сусідньому будинку живе подружжя, яке недавно приїхало з Англії. Чоловік завжди миє машину, жінка в червоних шортах і темних окулярах просиджує цілі дні в шезлонгу, підставляючи сонцю свої довгі білі ноги.

Нагальне завдання — знайти школи для нього і брата. Кейптаун — це не Вустер, де всі хлопці ходять до хлопчачої школи, а всі дівчата — до дівочої. В Кейптауні є школи, серед яких можна обирати, деякі з них добрі, а деякі — ні. Щоб потрапити до доброї школи, потрібні зв’язки, а вони мають їх небагато.

Завдяки впливу материного брата Ланса вони пішли на розмову до хлопчачої середньої школи району Рондебош. Охайно вбраний у шорти, сорочку, краватку й синю курточку зі значком Вустерської початкової школи для хлопців на нагрудній кишені, хлопчик сидить із матір’ю на лаві під кабінетом директора. Коли надійшла їхня черга, їх провели до оббитої дерев’яними панелями кімнати, завішаної фотографіями команд із регбі й крикету. Директор розпитував тільки матір: де вони живуть, що робить батько. Потім настає мить, якої він чекав. Мати дістає з сумочки характеристику, яка доводить, що її син перший у класі, тож перед ним треба відчинити всі двері.

Директор начепив окуляри.

— Отже, ти був першим у своєму класі, — мовить він. — Чудово! Але ти побачиш, що тут не так легко.

Хлопчик сподівався, що його перевірятимуть: запитають дату битви на Блад-рівер або, ще краще, дадуть якісь усні арифметичні приклади. Але це все, розмова скінчилася.

— Я не можу обіцяти, — каже директор. — Його прізвище занесуть до списку очікування, а потім слід сподіватися, що його зарахують.

Його прізвище потрапило до списків очікування в трьох школах, але без успіху. Бувши першим у Вустері, він вочевидь не досить добрий для Кейптауна.

Остання надія — католицька школа Св. Йосифа. В цій школі немає списку очікування, вона приймає кожного, готового платити, і для некатоликів ця плата становить дванадцять фунтів за чверть.

Хлопчик і його мати в Кейптауні були змушені збагнути, що різні класи людей відвідують різні школи. В школі Св. Йосифа вчиться якщо не найнижчий клас, то другий знизу. Нездатність віддати сина до кращої школи засмучує матір, але не впливає на сина. Він не певен, до якого класу вони належать, до кого вони пасують. Поки що він просто вдоволений, що його зарахували. Загроза, що його пошлють до африканерської школи, і він буде приречений на африканерське життя, відступила — оце й усе, що має значення. Тепер можна розслабитися. Тут навіть не треба вдавати далі, ніби він католик.

Справжні англійці не ходять до таких закладів, як школа Св. Йосифа. На вулицях Рондебошу хлопчик щодня мав змогу бачити справжніх англійців, які ходили до своїх шкіл та поверталися додому, міг захоплюватися їхнім прямим білявим волоссям і золотавою шкірою, їхнім добре припасованим одягом, що завжди ані надто малий, ані надто великий, їхньою спокійною впевненістю. Вони жартують одне з одним невимушено, без крику й незграбності, до яких він звик. Він не прагне приєднатися до них, але пильно спостерігає і намагається вчитися.

Хлопці з Єпископального коледжу, що є найбільшими англійцями поміж усіх і навіть не зволять грати в регбі або крикет проти школи Св. Йосифа, живуть в обраних районах, про які, оскільки вони далеко від залізниці, хлопчик тільки чув, але ніколи не бачив їх: у Бішопскурті, Фернвуді, Констанції. Вони мають сестер, які ходять до таких шкіл, як імені Гершеля і Св. Ципріана, і яких вони щиро пильнують і захищають. У Вустері він рідко бачив дівчат, його друзі, здається, завжди мали братів, а не сестер. Тепер він уперше бачить сестер англійців — таких біляво-золотокосих, таких вродливих, що він не йме віри, що їх народила ця земля.