Дитинство. Молодість. Літня пора

Хлопчик підступає ближче. Його очі вже призвичаюються до пітьми. Батько лежить у штанах від піжами і в бавовняній майці. Неголений. На горлянці видніє червоний трикутник, там, де засмага поступається блідим грудям. Поряд із ліжком стоїть нічний горщик, де в буруватій сечі плавають недопалки. У своєму житті він ще не бачив огиднішої картини.

Ознак пігулок немає. Чоловік не вмирає, а просто спить. Отже, він не має духу випити снодійні пігулки, так само як не має духу піти й шукати роботу.

Відколи батько повернувся з військової служби, вони провадять одне з одним другу війну, яку батько не має шансів виграти, бо ніколи не передбачав, яким нещадним і яким затятим буде ворог. Сім років ця війна точилася без успіхів, а сьогодні нарешті хлопчик тріумфує. Він почувається, мов російський солдат на Бранденбурзькій брамі, що піднімає червоного прапора над руїнами Берліна.

А водночас син прагне не бути тут, не ставати свідком такої ганьби. «Це несправедливо! — кортить йому крикнути. — Я тільки дитина!

» Він хоче, щоб хтось, якась жінка, взяла його в обійми, приголубила, заспокоїла, сказала, що це тільки поганий сон. Він думає про бабусину щоку, м’яку, холодну й суху, мов шовк, яку вона підставляє йому для поцілунку. Він хоче, щоб прийшла бабуся і все залагодила.

У батька в горлі зібралася грудка слизу. Він кашляє, повертається в його бік. Розплющує очі, очі цілком притомної людини, яка абсолютно усвідомлює, де вона. Ці очі бачать його таким, яким він стоїть там, де не повинен бути: як шпигуна. Ці очі без осуду, але й без людської доброти.

Рука чоловіка повільно опускається й поправляє штани.

Хлопчик хоче, щоб чоловік сказав що-небудь, щось звичайне, скажімо, «яка година?», щоб йому стало легше. Але чоловік нічого не каже. Очі й далі дивляться на нього, мирні й далекі. Потім заплющуються, чоловік знову засинає.

Хлопчик повертається до своєї кімнати, зачиняє двері.

Інколи, в подальші дні, йому наче розвиднюється. Густі хмари, що звичайно купчаться над його головою, проте не так близько, щоб доторкнутися до них, але не дуже й далеко, розступаються, і якийсь час він може бачити світ таким, яким він є насправді. Він бачить себе в білій сорочці з закоченими рукавами і в коротких сірих штанах, із яких уже виростає — вже не дитина, перехожі не назвуть його так, він тепер надто великий, надто великий, щоб хапатися за це виправдання, проте не менш безтямний і замкнений, ніж дитина: інфантильний, тупий, неосвічений і загальмований. У такі миті він може бачити зверху, без гніву, і своїх батьків: не як два сірі й безформні тягарі, що давлять йому на плечі, планують його жалюгідні дні та ночі, а як чоловіка і жінку, які живуть власним тупим і заклопотаним життям. Небо відкривається, хлопчик бачить світ таким, як він є, а потім небо знову затягують хмари, і він знову стає собою, лишаючи єдину оповідь, яку готовий визнати: оповідь про самого себе.

Мати стоїть коло раковини, в найтемнішому кутку кухні. Стоїть плечима до нього, її руки заляпані милинням, вона чистить каструлю, не дуже й поспішає. А хлопчик тиняється навколо, про щось говорить і навіть не знає, про що, говорить зі своєю звичайною несамовитістю, нарікає.

Мати відвертається від своєї роботи, блимає очима й дивиться на нього. Її погляд уважний, там немає ніякої ніжності. Вона не вперше бачить його. Радше бачить хлопчика таким, яким він завжди був, таким, яким вона завжди знала його, коли не обгортала ілюзіями. Вона бачить його, підсумовує, і висновок невтішний. Син навіть уже набрид їй.

Саме цього він і боїться від неї, від особи, яка в усьому світі знає його найкраще, яка має незмірну, несправедливу перевагу над ним, знаючи все про його перші, найбезпорадніші, найінтимніші роки, роки, про які він сам, незважаючи на всі свої зусилля, не пам’ятає нічого; яка, можливо, не гірше знає, бо схильна дошукуватись і має власні джерела, нікчемні таємниці його шкільного життя. Син боїться материного присуду. Боїться холодних думок, що, мабуть, ширяють у її голові в такі миті, коли немає ніякої пристрасті, щоб забарвити їх, ніякої причини, щоб вона бодай трохи втратила ясність бачення. А передусім він боїться миті, — миті, яка ще не настала, — коли мати оголосить свій присуд. То буде наче удар блискавки, і він не витримає його. Він не хоче чути того присуду. І не хоче такою мірою, що відчуває, як у його власній голові піднімається якась рука і затикає вуха, затуляє очі. Краще бути сліпим і глухим, ніж знати, що про нього думає мати. Краще жити, мов черепаха в панцері.

Адже неправда, як йому подобається думати, що ця жінка народила його у світ задля єдиної мети любити його, захищати й задовольняти його бажання. Навпаки, вона мала своє життя до того, як він народився, життя, в якому не присвячувала йому ані найменшої думки. Потім певної історичної миті вона народила його. Народила й вирішила любити його; можливо, вирішила любити ще до того, як народила, але все-таки вирішила любити, а отже, може вирішити й припинити любити.