Дитинство. Молодість. Літня пора

Інколи ввечері, йдучи по Мейн-роуд у плащі, шортах і сандалях, із прилизаним від дощу волоссям на голові, освітлений фарами автомобілів, що їдуть по вулиці, він здогадується, який дивний у нього вигляд. Не ексцентричний (ексцентричність — це вже певна відзнака), а просто дивний. Він із досадою скрегоче зубами і наддає ходи.

Він стрункий і нескутий у рухах, а водночас млявий. Йому хотілося б бути привабливим, але він знає, що він не такий. Йому бракує чогось суттєвого, якоїсь характерної риси. Щось дитяче ще досі таїться в ньому. Скільки ще чекати, поки він перестане бути дитиною? Що зцілить його від дитинства, зробить його чоловіком?

Зцілить його, якщо прийде коли-небудь, — кохання. Він, може, не вірить у Бога, зате вірить у кохання і силу кохання. Кохана, що судилася йому долею, одразу прозирне його дивну, ба навіть пісну зовнішню оболонку й побачить вогонь, що палає у нього в душі. А тим часом пісний і дивний вигляд — частина того чистилища, крізь яке він повинен пройти, щоб постати коли-небудь у сяєві: сяєві кохання й сяєві мистецтва. Адже він стане художником, він давно вже визначився. А якщо тепер він змушений бути невідомим і сміховинним, то тільки тому, що це доля художника — страждати від невідомості та сміховинності аж до дня, коли він розкриється в усій своїй справжній силі, а глумильники та насмішники замовкнуть.

Його сандалі коштують два шилінги і шість пенсів пара. Вони виготовлені з гуми, і то десь в Африці, можливо, в Ньясаленді. Намокнувши, вони вже не тримаються підошви. Взимку в Кейптауні дощ іде цілі тижні. Йдучи по Мейн-роуд під дощем, він інколи зупиняється поправити сандалю, яка сповзла і бовтається. В такі хвилини він бачить, як посміхаються гладкі кейптаунські бюргери, проминаючи його в комфорті своїх автомобілів. «Смійтеся! — думає він. — Невдовзі я виїду звідси!»

Джон має найкращого приятеля — Поля, що теж, як і він, вивчає математику. Поль високий, смаглявий і підтримує зв’язок зі старшою жінкою на ймення Елінор Лор’є, невеличкою, білявою і гарною якоюсь швидкою, немов пташиною красою. Поль нарікає на непередбачувані настрої Елінор, на вимоги, які вона ставить до нього. І все-таки він заздрить Полеві. Якби він мав гарну досвідчену коханку, що курить сигарети в мундштуку й розмовляє французькою мовою, то невдовзі змінився б, ба навіть переродився, він певен у цьому.

Елінор і її сестра-близнючка народилися в Англії, їх привезли до Південної Африки в п’ятнадцятирічному віці, після війни. Їхня мати, за словами Поля, що спирався на слова Елінор, мала звичай протиставляти дівчат одна одній, засвідчуючи любов і схвалення спершу одній, а потім другій, бентежачи їх, тримаючи їх залежними від себе. Елінор, сильніша поміж двох, зберегла здоровий розум, хоч і досі кричить уві сні й тримає в шухляді ведмедика. Зате її сестра якийсь час була такою божевільною, що її доводилося замикати. Її ще й тепер лікують, вона бореться з духом мертвої старої жінки.

Елінор викладає в мовній школі в місті. Поль, відколи зійшовся з нею, занурився в її коло, коло художників та інтелектуалів, які живуть у районі Ґарденз, одягають чорні светри, джинси й шнуровані сандалі, п’ють міцне червоне вино, курять сигарети «Ґалуаз», цитують Камю й Ґарсію Лорку, слухають прогресивний джаз. Один з них грає на іспанській гітарі, і його можна вмовити вдатись до імітації cante hondo[30]. Не маючи, власне, роботи, вони тиняються цілу ніч і сплять до полудня. Вони ненавидять націоналістів, але не лізуть у політику. Якби у них були гроші, кажуть вони, то покинули б неосвічену Південну Африку і перебралися б назавжди на Монмартр або на Балеарські острови.

Поль і Елінор узяли його на один з таких вечорів, який відбувався в бунгало на Кліфтон-біч. Сестра Елінор, ота неврівноважена, про яку йому розповідали, теж серед товариства. За словами Поля, вона має зв’язок із власником бунгало, червонолицим чоловіком, що пише для «Саре Times».

Сестру звати Жаклін. Вона вища за Елінор, має не такі витончені риси, але однаково гарна. Вона повна нервової енергії, курить безперестану, жестикулює під час розмови. Джон підійшов до неї. Жаклін не така в’їдлива, як Елінор, і він відчув полегкість. Уїдливі люди бентежать його. Він підозрює, що поза його плечима вони глузують із нього.

Жаклін пропонує прогулятися берегом. Рука в руку (як це сталося?) в місячному сяєві вони йдуть уздовж берега. В закритому місці серед скель вона обертається до нього, видовжує і підставляє свої губи.

Він відповідає, але непокоїться. Куди це приведе? Досі він ще не кохався з жінкою, старшою від себе. А що як він не відповідає стандартові?

Але веде, як він з’ясовує, до самого кінця. Не опираючись, він іде слідом, старається з усієї сили, виконує акт і навіть удає наприкінці, ніби був у захваті.