Дружина мандрівника в часі

Наче старе м’ясо, м’яке та ніжне,нема повітря XXXXXXХ вона сказала: «Так»вона сказала XXXXXXXXXXXXXXXXXX

або

його рука XXXXXXXXXXXXХXXXXХ щоб володіти,у крайній XXXXXXXXXXXXХ

Деякі вірші були надруковані:

Цієї митівсі надії — слабкіта мізерні.Музика та краса —

сіль моєї туги;біла порожнеча врізається у лід.Хто б міг сказатищо ангел сексутакий сумний?хіба хто знав, що пристрастьперетворить цю безкраюзимову ніч употік темноти.1/23/79Весняний сад:корабель літа

пропливаємоїми зимовими мріями.4/6/79

1979-й — це рік, коли мама втратила дитину та намагалася себе вбити. Болить живіт, перед очима все розпливається. Тепер знаю, що вона відчувала тоді. Беру всі ці аркуші й відкладаю їх убік. Більше не читаю. В іншій шухляді знаходжу мамині пізніші вірші. А потім натрапляю на вірш, адресований мені:

Сад під снігом

для клер

а зараз сад під снігом —порожній аркуш, по якому пишуть наші слідиклер, яка ніколи не була моєюта завжди належала собіСпляча Красуняпрозоре покривало

вона в очікуванніце — її веснаце — її сон/пробудженнявона чекаєі все чекаєна поцілунокнеймовірні форми бульб коренеплодівніколи не думалащо моя дитинафактично її обличчя —це сад в очікуванні.

Генрі:

Уже скоро вечеря, а я ще сиджу в Нел. І тут вона каже:

— А чи не час тобі піти та подивитися, чим займається твоя дружина?

Начебто непогана ідея.

Клер сидить на долівці перед столом матері, довкола неї — білі та жовті аркуші. З лампи, що на столі, на неї ллється світло, проте її лице у тіні. Волосся сяє мідним ореолом. Вона дивиться на мене, простягає якийсь аркуш і промовляє:

— Дивися, Генрі: вона написала мені вірша.

Сівши біля Клер та прочитавши цей вірш, пробачаю Люсіль її колосальний егоїзм та жахливо важке помирання. Піднімаю очі на Клер.

— Він чудовий.

Вона киває, якусь мить почувається задоволеною від усвідомлення, що мама насправді дуже її любила. Думаю про свою матір, яка в теплий літній день наспівувала німецькі романси після обіду, яка всміхалася нашому віддзеркаленню у вітрині магазину, яка у блакитній сукні кружляла гримеркою. Ніколи не замислювався, чи любить вона мене. Люсіль була мінливою, наче вітер. Вірш у руках Клер — доказ, непорушний, беззаперечний, він — кадр з її емоцій. Оглядаю стоси паперу на долівці. Мені легшає від думки, що хоч дещо з усього цього безладу спливло на поверхню та стало для Клер рятівним човном.

— Вона написала мені вірша, — протягує Клер, усе ще вражена. Сльози котяться лицем. Обіймаю її, — і раптом вона повернулася: моя дружина, Клер, ціла та неушкоджена, нарешті вона на березі, після кораблетрощі, схлипує, як маленьке дівчисько, мама якого махає на прощання з палуби судна, що потопає.

Переддень Нового року, частина перша

31 грудня 1999 року, 23:55 (Генрі тридцять шість, Клер двадцять вісім)

Генрі: Ми з Клер на даху будинку у кварталі Вікер-Парк, з нами ще маса таких самих стійких душ — усі в очікуванні приходу так званого «міленіуму». Ясна ніч, не так уже й холодно. З рота йде пара, очі та ніс дещо заніміли від холоду. Клер закуталася у великий чорний шарф, при місячному (впереміж із вуличним) освітленні її лице — разюче біле. Цей дах належить одній парі, друзям Клер по художньому ремеслу. Поруч — Гомес із Шаріс, у своїх довгих теплих куртках та рукавицях повільно танцюють під музику, яку чутно лише їм двом. Усі довкола добродушно, на п’яну голову, жартують над консервованими продуктами, якими вони запаслися, чи над тими героїчними заходами, що вони вжили для того, аби захистити свої комп’ютери від розплавлення унаслідок вибуху в ядрі. Сам до себе посміхаюся, знаючи, що всі ці «міленіумні» дурниці забудуться, тільки-но санітарні служби приберуть новорічні ялинки з вулиць міста.

Чекаємо, коли почнуть запускати феєрверки. Ми з Клер спираємося на невисокий, до пояса, декоративний фасад, та оглядаємо Чикаґо. Дивимося на схід, у напрямку озера Мічиґан.

— Усім привіт! — кричить Клер, махаючи рукавичкою до озера, до Саут-Гейвена, до усього Мічиґану. — Кумедно, — обертається до мене, — там новий рік уже настав. Упевнена, що там усі вже сплять.