Дружина мандрівника в часі

Генрі: За чверть дев’ята ранку, п’ятниця. Сиджу в приймальні такого собі доктора Роберта Ґонсалеса. Клер не знає, що я тут. Вирішив стерилізувати себе.

Офіс доктора Ґонсалеса розташований на Шерідан-роуд, біля Дайверсі, у розкішному медичному центрі, що розташований відразу ж за оранжереєю Лінкольн-Парку. Ця приймальня — у коричневих та темно-зелених із жовтим відтінком тонах; на стінах багато панелей та гравюр із переможцями дербі 1880-х років. Дуже по-чоловічому. Почуваюся, наче на мені смокінг, а між зубами затиснута велика сигара. Мені треба випити.

Гарненька жіночка у «Центрі планування сім’ї» запевнила мене заспокійливим, натренованим для таких ситуацій, голосом, що мені майже не болітиме. Тут, біля мене, сидять іще п’ятеро чоловіків. Цікаво, може у них трипер чи проблеми з простатою. А може, деякі з них, як і я, сидять тут в очікуванні завершення своєї кар’єри потенційних татусів. Мене огортає почуття солідарності з цими незнайомими чоловіками, бо усі ми нині, сірим ранком, сидимо у цій коричневій, дерев’яно-шкіряній кімнаті, чекаючи на те, щоби зайти до приймальні та зняти свої штани. Тут є дуже старий чоловік, який сидить, похилившись уперед та затиснувши руками свій ціпок; за товстими окулярами, що збільшують його повіки, видно його заплющені очі. Навряд чи він прийшов, щоби зробити собі стерилізацію. Підліток, який сидить, гортаючи якийсь старий примірник «Ескваєр», вдає, що йому байдуже абсолютно на все. Заплющую очі та уявляю, що я у барі, а барменша стоїть спиною до мене та розмішує хороший односолодовий віскі з невеликою кількістю ледь теплої води. Це, ймовірно, англійський паб. Так, і декор тут відповідний. Чоловік ліворуч кашляє, таким глибоким, аж із глибини легень, кашлем. Розплющую очі — я все ще у приймальні лікаря. Потай кидаю погляд на годинник хлопця праворуч. У нього такий великий спортивний годинник, що використовують як секундомір у змаганнях на короткі дистанції чи навіть як судновий навігаційний прилад. 9:58. Мені на 10:00. Лікар, здається, дещо затримується. Адміністратор кличе: «Містере Лістон», і підліток рвучко піднімається та проходить у масивні фільончасті двері до кабінету. Ми всі нишком дивимося одне на одного, таке враження, що стоїмо у метро, а хтось хоче нам впарити журнал «Стритвайз».

Сиджу нерухомо, дуже напружений. Нагадую собі, що те, що збираюся зробити, — необхідний та правильний крок. Що я не зрадник. Я — не зрадник. Я рятую Клер від жаху та болю. Вона ніколи не дізнається. Боляче не буде. Ну, може, трохи. Колись скажу їй, і вона зрозуміє, що я мусив це зробити. Ми намагалися. У мене немає вибору. І я не зрадник. Навіть якщо болітиме, це вартуватиме того. А роблю це тому, що кохаю її. Думаю про Клер, яка сидить на нашому ліжку, вся у крові, плаче. Мене починає нудити.

— Містере Детембл.

Підводжусь, і мене дуже нудить. Коліна підкошуються. Паморочиться у голові, падаю на коліна та починаю блювати. Стою навкарачки, на холодній землі, на стерні висохлої старої трави. Вже немає чим блювати, випльовую слиз. Холодно. Піднімаю голову та оглядаюся довкола. Я на галявині, в Медовларку. Дерева голі, купчасті хмари вкривають небо, вже сутеніє. А я — сам-один.

Піднімаюся та знаходжу коробку з одягом. Незабаром я вже одягнений у футболку з написом «Gang of Four», светр і джинси, товсті шкарпетки, берці, чорне вовняне пальто та великі світло-блакитні рукавиці. Щось прогризло коробку та зробило собі у ній нору. Одяг — із середини восьмидесятих. Клер, імовірно, п’ятнадцять-шістнадцять. Міркую, чи посидіти десь тут і почекати на неї, чи піти звідси. Не знаю, чи зможу зараз дивитися на її молодий радісний захват та ентузіазм. Розвертаюся і йду до фруктового саду.

Імовірно, зараз кінець листопада. Галявина темного-бурого кольору; коли дме вітер, чутно деренькотіння. Десь скраю скубуться ворони: не можуть поділити яблуко, що впало з вітром. Коли доходжу до того місця — чую чиєсь важке дихання: хтось біжить за мною. Обертаюся — це Клер.

— Генрі… — задихаючись, звертається до мене. Голос такий, наче у неї застуда.

Якусь хвильку стою, чекаю, щоби вона перевела подих. Не можу розмовляти з нею зараз. Вона стоїть, віддихується, з рота вибиваються білі клубки пари, на цьому сіро-коричневому фоні її волосся набуває яскравого рудого відтінку, шкіра блідо-рожева. Розвертаюся та йду в сад.

— Генрі… — Клер поспішає за мною, ловить мене за руку. — Чому? Що я зробила? Чому ти не хочеш розмовляти зі мною?

О Боже.

— Я намагався дещо зробити для тебе, щось дуже важливе. Але не вийшло. Я рознервувався, тому й опинився тут.

— Що ти намагався зробити?

— Не можу розповісти. Навіть тоді, у тому часі, я не хотів тобі розповідати. Тобі би це не сподобалося.

— Тоді чому ти хотів це зробити? — Клер тремтить від вітру.

— Бо це був єдиний вихід. Ти не хотіла мене слухати. Думав, що ми перестанемо сваритися, якщо я це зроблю.

Зітхаю. Однаково спробую ще раз і, якщо буде потрібно, — ще раз.

— А чому ми сваримося? — запитує Клер, дивлячись мені у вічі, напружена та стривожена. У неї нежить.

— У тебе застуда?