Дружина мандрівника в часі

— Так. Чому ми сваримося?

— Усе почалося, коли на званій вечері у посольстві дружина твого посла заліпила дружині мого прем’єр-міністра. Це вплинуло на вартість вівсяних пластівців, що, своєю чергою, призвело до високого рівня безробіття та страйків…

— Генрі!

— Що?

— Лише один раз, один-єдиний раз, можеш не жартувати зі мною та сказати те, про що я тебе прошу?

— Не можу.

І тут Клер заліплює мені ляпас, міцний ляпас. Відступаю назад, здивований, проте задоволений.

— Вдар мене ще раз.

Вона збентежилася, хитає головою.

— Будь ласка, Клер.

— Ні. Чому ти хочеш, щоб я тебе вдарила? Я ж хотіла зробити тобі боляче!

— Зроби мені боляче. Будь ласка, — нахиляю голову.

— Та що з тобою?

— Усе дуже погано. Здається, я не можу дати ради.

— Що саме «дуже погано»? Що відбувається?

— Не питай мене.

Клер підходить до мене, стає дуже близько та бере мою руку. Стягує ту кумедну голубу рукавицю, підносить мою долоню до рота та кусає. Біль — несамовитий. Перестає кусати, і я дивлюся на свою руку. Навколо сліду від укусу повільно виступає кров, дрібними краплями. У мене, ймовірно, буде зараження, але цієї миті мені байдуже.

— Скажи мені.

Її обличчя усього за кілька сантиметрів від мого. Цілую її, дуже грубо. Клер опирається. Відпускаю її, і вона обертається до мене спиною.

— Не дуже гарно з твого боку, — тихо промовляє вона.

Та що зі мною таке? Клер у свої п’ятнадцять — не та людина, що вже кілька місяців мучить мене, відмовляючись від припинення наших спроб народити дитину, ризикуючи життям, у повному відчаї, перетворюючи наші любовні пестощі на поле бою, завалене трупами дітей. Кладу голову їй на плечі.

— Вибач. Мені дуже шкода, Клер. Справа не в тобі. Будь ласка, вибач.

Вона відвертається. Плаче. Ущент пригнічена. Дивно, але в кишені пальта знаходжу вологі серветки «Клінекс». Прикладаю їй до лиця, вона бере серветку та сякає носа.

— Ти мене ще ніколи не цілував.

О, ні. У мене, мабуть, кумедний вигляд, бо Клер починає сміятися. Не можу повірити. Боже, який я ідіот.

— О, Клер. Просто… забудь про це, добре? Витри з пам’яті. Цього ніколи не було. Ходи до мене. Це лише між нами, правда? Клер?

Невпевнено підходить до мене. Обіймаю її, дивлюсь у вічі. Її очі почервоніли, ніс набрякнув — однозначно, у неї застуда. Прикриваю своїми руками її вуха, відхиляю голову та цілую. Намагаюся вкласти своє серце у її — на зберігання, на випадок якщо загублю знову.

П’ятниця, 9 червня 2000 року (Клер двадцять дев’ять, Генрі тридцять шість)

Клер: Увесь вечір Генрі був занадто спокійним, розгубленим та задумливим. Упродовж вечері він, здавалось, подумки нишпорив уявними стелажами в пошуках книги, яку читав десь так у році 1942-му. До того ж його права рука забинтована. Після вечері він пішов до спальні та завалився на ліжко, голова звисає з кінця ліжка, а ноги — на моїй подушці. Пішла до студії і почала вимивати формочки та лекальні рами. Попила кави, та щось мене мучило — ніяк не можу зрозуміти, що за проблема у Генрі. Зрештою повертаюся до будинку. А він досі лежить у цій самій позі. У темряві.

Лягаю на підлогу. Коли потягуюся, хрустить у спині.

— Клер?

— М-м-м?

— Ти пам’ятаєш той випадок, коли я тебе вперше поцілував?

— Дуже чітко.

— Вибач.

Генрі перевертається. Аж згораю від цікавості.

— А чим ти тоді був такий засмучений? Ти збирався щось зробити, але у тебе не вийшло; ти ще тоді сказав, що мені би це не сподобалося. Про що ти говорив?

— Як ти примудряєшся пам’ятати все це?

— Бо я — дитина справжнього слона. То ти мені розповіси?

— Ні.

— А якщо я вгадаю — ти скажеш?

— Радше — ні.

— Чому?

— Тому що я дуже виснажений і не хочу сьогодні сваритися.

І я не хочу сваритися. Мені подобається лежати отут, на підлозі. Трохи холоднувато і дуже твердо.

— Ти ходив на стерилізацію.

Генрі мовчить. Він так довго мовчить, що я аж захотіла прикласти дзеркальце до його рота, щоби подивитись, чи він іще дихає. І тут він озивається:

— Звідки ти дізналась?

— Насправді я не знала. Просто боялась, що це може статись. І сьогодні зранку я побачила папірець, на якому ти записав про свій прийом у цього лікаря.

— Я ж спалив той папірець!

— Той, що лежав під ним, зберіг відбиток тієї записки. Я його прочитала.

— Ну добре, Шерлоку, — зітхає Генрі. — Ти мене розкусила.

Продовжуємо миролюбно лежати на спині, у повній темряві.

— Давай, роби.

— Що?

— Стерилізацію. Якщо мусиш.

Генрі знову перекручується та дивиться на мене. Все, що можу бачити, — це його темна голова на фоні темної стелі.

— Ти не кричиш на мене.

— Ні. Більше не можу, також. Здаюся. Припиняю. Ти переміг. Ми припинимо наші спроби завести дитину.

— Я би не сказав, що це моя перемога. Просто це — необхідність.

— Та хай як це назви.

Генрі злазить з ліжка та сідає на підлогу біля мене.

— Дякую.

— Нема за що.