Дружина мандрівника в часі

Цілує мене. Уявляю собі той похмурий листопадовий день у 1986 році, з якого Генрі щойно повернувся, пригадую той вітер, тепло його тіла у холодному саду. За якусь мить, уперше за багато місяців, ми кохаємося, не думаючи про наслідки. Генрі підхопив від мене застуду, тоді, шістнадцять років тому. Чотири тижні по тому Генрі таки зробив стерилізацію, а я зрозуміла, що вшосте завагітніла.

Сни про дітей

Вересень 2000 року (Клер двадцять дев’ять)

Клер: Сниться, що спускаюся сходами вниз у підвал моєї бабусі Ебшир. На стіні зліва усе ще видніється довга смужка сажі, що з’явилася тоді, коли ворона впала у комин. Сходи всі у пилюзі, на руці залишаються сірі сліди від перил, на які я спираюся, щоби не впасти. Спускаюся до кімнати, якої завжди боялася у дитинстві. У цій кімнаті глибокі полички з суцільними рядами консервованих продуктів: помідорів, огірків, кукурудзи та буряків. Вони якісь ніби забальзамовані. В одній з банок лежить качиний зародок. Акуратно відкриваю цю банку та виливаю це каченя з рідиною собі на руку. Воно жадібно ловить повітря дзьобиком та починає вибльовувати. Коли вже знову в змозі говорити, запитує:

— Чому ти залишила мене? Я ж на тебе чекав!

Сниться, що йдемо з мамою спокійною вулицею Саут-Гейвена, кругом житлові будинки. У моїх руках маля. Чим довше йдемо, тим важчою стає дитина, я вже ледве її несу. Повертаюсь до мами та кажу їй, що більше не можу нести цю дитину, вона з легкістю підіймає її, й ми продовжуємо прогулюватися. Приходимо до якогось будинку та маленькою алейкою заходимо до його заднього дворику. А там — два екрани та діапроектор. На газоні стоять крісла, у яких розмістилися люди. Вони дивляться слайди про дерева. На кожному екрані — по одній половинці дерева. Одна з них — літо, інша — зима. Це те саме дерево, просто різні пори року. Дитинка сміється та щось собі захоплено вигукує.

А тепер мені сниться, що я стою на платформі, на станції Седжвік, та чекаю на швидкісну електричку «Браун Лайн». Тримаю дві валізи з покупками, в яких, після детального огляду, виявилися коробки з соленим крекером та манюсіньке мертвонароджене немовля з рудим волоссячком, загорнуте у харчову плівку.

Сниться, що я вдома, у своїй старій кімнаті. Вже ніч, підсвічування від акваріуму тьмяно освітлює кімнату. Раптом з жахом усвідомлюю, що у ньому намотує круги якась невелика тварина. Похапцем знімаю покришку з акваріуму, беру підсак[50] та виловлюю її. Це виявляється миша-піщанка із зябрами.

— Вибач, — звертаюся до неї, — я забула про тебе.

А миша тільки докірливо дивиться на мене.

Сниться, що підіймаюся сходами в будинку Медовларк. А там — жодних меблів, усі кімнати порожні; у сонячних променях літає пил та осідає на дубову поліровану долівку, утворюючи золотистий настил. Проходжу довгим коридором, заглядаючи у кожну спальню, та ось я у своїй кімнаті, в якій лише одна маленька дерев’яна колисочка. Ані звуку. Боюся заглядати в неї. У маминій кімнаті на долівці розстелені білі простирадла. Біля ніг помічаю крихітну цятку, вона доходить до краю простирадла та починає розростатися, аж поки уся підлога не червоніє від крові.

Субота, 23 вересня 2000 року (Клер двадцять дев’ять, Генрі тридцять сім)

Клер: Живу під водою. Усе видається таким повільним, і так далеко. Знаю, що десь зверху існує світ, осяяний сонцем швидкоплинний світ, де час збігає, мовби сухий пісок у піщаному годиннику. Але тут, унизу, де я, — повітря, звук, час та відчуття густі та щільні. Я — у водолазній капсулі, разом з цією дитинкою, лише ми удвох намагаємося вижити у цій дивній та чужій нам атмосфері. Почуваюся самотньою. «Гей! Ти там?» Жодного слова у відповідь. «Він помер», — кажу Еміт. «Ні, — відповідає вона, нервово посміхаючись. — Ні, Клер, бачиш, у нього б’ється сердечко». Не можу пояснити. Генрі кружляє довкола, намагається нагодувати мене, зробити мені масаж, підбадьорити; гасає так доти, аж поки не прикрикую на нього. Проходжу подвір’я та прямую до своєї студії. Вона — як музей, як мавзолей, така завмерла, у ній нічого живого, жодного подиху, жодної ідеї, лише речі — та й ті дивляться на мене з осудом. «Пробачте мені», — звертаюся до свого порожнього, нічим не застеленого мольберта, до своїх сухих діжок та формочок, до скульптур, завершених лише наполовину. «Мертвонароджене», — думаю, дивлячись на каркас скульптури, обгорнутої у подарунковий папір. А яким обнадійливим він був у липні! Мої руки чисті, м’які та рожеві. Ненавиджу їх. Ненавиджу цю порожнечу. Ненавиджу це маля. Ні. Ні, я його не ненавиджу. Просто не можу знайти його.