Дружина мандрівника в часі

— Добре, ось тобі печиво. І собі візьму одне, за те, що відгадав. Але ми притримаємо печиво, поки не закінчимо переглядати книжку; ми ж не хочемо насипати крихт на сіалії, так?

— Так!

Він ставить «Орео» на бильце крісла, й ми повертаємося на початок книжки; повільно перегортаємо сторінки, розглядаючи птахів, що здаються більш живими, ніж справжні, які в скляних трубках далі по коридору.

— Ось велика блакитна чапля. Вона справді велика, більша, ніж фламінго. Ти бачив колібрі?

— Сьогодні бачив!

— Тут, у музеї?

— Ага.

— Почекай, коли побачиш вживу. Вони схожі на крихітні вертольотики, їхні крила так швидко рухаються, що бачиш лише розмитий слід.

Перегортаючи кожну сторінку, наче застилаєш ліжко; величезний лист паперу повільно піднімається вгору і перевертається. Генрі уважно спостерігає, кожного разу чекаючи нового дива, й стиха задоволено мугикає, побачивши канадського журавля, американську лиску, гагарку велику чи чубату жовну. Коли ми дістаємось останнього аркуша із зображенням «пуночка», він нахиляється і торкається сторінки, трепетно погладжуючи витиснуту назву. Дивлюся на нього, дивлюсь на книжку, пригадую цю книжку саме в цей момент, першу книжку, яку я полюбив. Пам’ятаю, як хотів заповзти в неї і заснути.

— Втомився?

— Ага.

— Ходімо?

— Добре.

Закриваю «Птахи Америки», повертаю фоліант у скляний будиночок, відкриваю його на сторінці «фламінго», закриваю вітрину й замикаю її. Генрі зістрибує зі стільця і з’їдає своє «Орео». Повертаю повсть на стіл, засовую стілець. Генрі вимикає світло, і ми виходимо з бібліотеки.

Блукаємо, по-дружньому розмовляючи про все, що літає та повзає, і їмо печиво. Генрі розказує мені про маму й тата, про місіс Кім, яка вчить його робити лазанью, і про Бренду, яку я забув, найкращу подругу мого дитинства, поки її сім’я не переїхала до Тампи, штат Флорида, — це станеться десь через три місяці. Ми стоїмо перед Бушменом, легендарною східною горилою, чиє величне опудало вражено дивиться на нас зі свого невеличкого мармурового стенду в холі на першому поверсі, коли Генрі раптом скрикує, тягнеться до мене; я підхоплюю його, проте він зникає. У моїх руках лише тепла порожня тканина футболки. Зітхаю й підіймаюся сходами, щоб самому порозглядати мумії якийсь час. Моє юне «я» зараз удома, забирається в ліжко. Пам’ятаю, пам’ятаю. Я прокинувся вранці, і все це видалось мені прекрасним сном. Мама розсміялася і сказала, що подорожі у часі — це цікаво, вона би теж хотіла спробувати.

Це був перший раз.

Перше побачення, частина друга

П’ятниця, 23 вересня 1977 року (Генрі тридцять шість, Клер шість)

Генрі: Чекаю в долині. Чекаю трохи віддалік від галявини, голий, бо ані одягу, який Клер тримає для мене у коробці під каменем, ані самої коробки немає; тож просто радію погожому ранку ймовірно, десь на початку вересня невідомо якого року. Присідаю навшпиньки у високій траві. Роздивляюсь. Коробки з одягом немає — це свідчить про те, що я у часі, коли ми з Клер іще не зустрілись. Можливо, Клер іще навіть не народилась. Так уже й раніше бувало, і від цього боляче. Сумую за Клер і якийсь час ховаюсь голий на галявині, не наважуючись з’явитися поблизу її сім’ї. З тугою думаю про яблуні у західній частині долини. У цю пору року там уже мають бути маленькі, кислі, обгризені оленями, але їстівні яблука. Я чую стукіт дверцят і визираю з трави. Стрімголов біжить дитина. Коли вона спускається стежкою в траві, моє серце стискається: на галявину вбігає Клер.

Вона дуже юна. Дівчинка нічого не помічає, вона сама. Досі у своїй шкільній формі, зеленому светрі й білій блузці, у гольфах та шкільних черевичках, вона тримає у руках пакет «Маршал Філд» і пляжний рушник. Клер розстеляє його на траву і висипає вміст пакета: письмові знаряддя, які лише можна собі уявити. Старі кулькові ручки, маленькі стесані олівці з бібліотеки, кольорова крейда, ароматизовані фломастери, чорнильна ручка. У неї також пачка бланків з офісу батька. Вона все розкладає, підправляє стос паперу, а потім продовжує по черзі розписувати кожну ручку та олівець, вимальовуючи акуратні лінії і завитки, сама собі наспівуючи. Дослухавшись, за якусь мить впізнаю мелодію пісні з серіалу «Шоу Діка Ван Дайка».

Не знаю, що робити. Клер спокійна, зосереджена на своєму. Мабуть, їй близько шести років; якщо зараз вересень, то, ймовірно, вона лишень пішла у перший клас. Очевидно, що дівчинка не чекає на мене; я — незнайомець, а найперше, чому вчать у першому класі, — це не контактувати з голими незнайомцями, які з’явилися у твоєму улюбленому таємному місці, називають тебе на ім’я і просять не казати про це твоїй мамі і татові. Хотілось би знати, чи сьогодні той час, коли ми зустрінемось уперше, чи цей день ще попереду. А може, мені слід сидіти тихо? Клер піде собі, і я зможу погризти отих яблук і вкрасти якесь прання, або повернусь до свого безпомилково розробленого плану.

Опам’ятовуюсь від своїх фантазій, розуміючи, що Клер дивиться просто на мене. Запізно усвідомлюю, що наспівував пісню разом із нею.