Дружина мандрівника в часі

Клер обережно підводиться і підбирає кілька аркушів, грізно дивлячись на мене. Повільно нахиляюсь уперед і витягую руки так, ніби вона ротвейлер; вона швиденько тицяє мені аркуші й відступає. Уважно розглядаю їх, наче вона щойно дала мені кілька оригінальних замальовок Брюса Роджерса[16] для «Кентавра»[17], або «Келлську Книгу»[18] чи щось подібне. Вона писала друкованими літерами, все більшими і більшими «Клер Енн Ебшир». Усі верхні та нижні елементи літер закручені, й усередині всіх завитків усміхнені личка. Вигляд досить гарний.

— Мило.

Клер задоволена, як і завжди, коли вона чує, що її роботу хвалять.

— Я могла б зробити таке і для тебе.

— Я не проти. Але мені нічого не можна брати зі собою, коли я мандрую в часі. Може, ти збережеш це для мене, а я просто милуватимусь цим, поки буду тут.

— Чому тобі не можна нічого брати зі собою?

— Ну, подумай як слід. Якби ми — мандрівники в часі — почали брати зі собою речі, скоро світ перетворився б на великий безлад. Скажімо, я взяв зі собою трохи грошей у минуле. Я міг подивитись усі виграшні номери у лотереї і назви футбольних команд, тому міг би виграти купу грошей. Це не дуже чесно, правда? Чи коли б я був справді нечесним, то міг би красти і забирати все у майбутнє, де ніхто би мене не знайшов.

— Ти міг би бути піратом!

Здається, я так подобаюсь Клер у ролі пірата, аж вона забуває, що я небезпечний незнайомець.

— Ти міг би заховати гроші і зробити карту скарбів, закопавши їх у майбутньому.

Приблизно так ми з Клер забезпечуємо собі наш бездумний стиль життя. Подорослішавши, Клер вважає його, м’яко кажучи, аморальним, проте він дає нам переваги на фондовій біржі.

— Чудова ідея. Але мені не так потрібні гроші, як одяг.

Клер дивиться на мене, сумніваючись.

— У твого батька є якийсь непотрібний одяг? Навіть пара штанів підійде. Тобто, зрозумій мене правильно, мені подобається цей рушник, але я родом з місць, де зазвичай носять штани.

Філіп Ебшир трохи нижчий за мене і на тридцять фунтів товстіший. У його штанах я здаюся собі смішним, але вони зручні.

— Я не знаю…

— Добре, не треба просто зараз їх нести. Але було б добре, якби ти взяла їх, коли я прийду наступного разу.

— Наступного разу?

Знаходжу чистий аркуш паперу й олівець. Пишу друкованими літерами: «ЧЕТВЕР, ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЕ ВЕРЕСНЯ 1977 РОКУ, ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ». Передаю листок Клер, і вона насторожено бере його. Мій зір розпливається. Чую, як Ета кличе Клер.

— Це секрет, Клер, домовились?

— Чому?

— Не можу сказати. Зараз мені треба піти. Було приємно з тобою познайомитись. Не будь надто довірливою.

Простягаю руку, і Клер мужньо приймає її. Ми тиснемо одне одному руки, відтак я зникаю.

Середа, 9 лютого 2000 року (Клер двадцять вісім, Генрі тридцять шість)

Клер: Нині близько шостої години ранку, я сплю легким романтичним сном, як і зазвичай о цій порі. Раптом Генрі будить мене і я розумію, що він десь був. Генрі матеріалізується практично зверху на мені й кричить, ми налякали одне одного. Він починає сміятись і перевертається, а я озираюсь, дивлюсь на нього і бачу на його губах кров. Зриваюсь, щоб взяти серветку. Генрі все ще сміється, коли я повертаюсь і витираю його губу.

— Як це сталось?

— Ти кинула у мене черевиком.

Не пам’ятаю, щоб колись щось кидала у Генрі.

— Не кидала.

— Кидала. Ми зустрілись уперше, і щойно ти побачила мене, то сказала: «Це чоловік, за якого я вийду заміж» і «заліпила» мені. Я завжди казав, що ти добре розбираєшся в людях.

Четвер, 29 вересня 1977 року (Клер шість, Генрі тридцять п’ять)