Дружина мандрівника в часі

— Хто тут? — шепоче вона. Клер, наче розлючена гуска, — видно лише шию і ноги. Швидко міркую.

— Вітаю тебе, людино, — привітно виголошую.

— Марку! Ти ідіот!

Клер шукає чим би пожбурити в мене, і вирішує кинути черевиками з важкими гострими каблуками. Вона миттю знімає їх і таки кидає. Не думаю, що Клер добре бачить мене, але їй щастить і вона поціляє одним із них у мій ніс. Моя губа кровить.

— Будь ласка, не роби цього, — кажу.

У мене немає чим зупинити кров, тому притискаю губу рукою й продовжую приглушено говорити. Моя щелепа болить.

— Хто ти? — злякано питає Клер.

Я теж наляканий.

— Генрі. Клер, я — Генрі. Я не скривджу тебе і прошу: не кидай більше нічого у мене.

— Віддай мої черевики. Я тебе не знаю. Чому ти ховаєшся? — запитує Клер, сердито дивлячись на мене.

Кидаю її черевики назад на галявину. Вона ловить їх і тримає, націлюючись.

— Я ховаюсь, бо загубив свій одяг і не знаю, що робити. Я прийшов здалеку, хочу їсти, нікого тут не знаю, і в мене кров.

— Звідки ти прийшов? Звідки ти знаєш, як мене звати?

Чиста правда, і нічого, крім правди.

— Я прийшов з майбутнього. Я мандрівник у часі. А ми з тобою друзі в майбутньому.

— Люди мандрують у часі лише у кіно.

— Це те, у що ми хочемо вірити.

— Чому?

— Якби всі мандрували у часі, там було б забагато людей. Так само, як під час поїздки до бабусі Ебшир минулого Різдва, коли потрібно було пройти через аеропорт О’Хара, переповнений людьми. Ми, мандрівники у часі, не хочемо самі наламати дров, тому ми замовчуємо це.

Клер обмірковує те, що я сказав.

— Виходь.

— Позич мені рушник.

Вона піднімає його, й усі ручки та олівці розлітаються. Вона кидає рушник у мене, хапаю його й повертаюсь спиною, обмотуючи ним талію. Рушник яскравий, рожево-помаранчевий з виразним геометричним малюнком. Саме належний одяг, щоб уперше зустрітись зі своєю майбутньою дружиною. Повертаюсь, виходжу на галявину й сідаю на камінь, з почуттям гідності, наскільки це можливо. Клер тримається якомога далі й залишається на галявині. Вона все ще стискає в руках черевики.

— У тебе кров.

— Так. Ти кинула у мене черевиком.

— Та ти що.

Якийсь час ми мовчимо. Намагаюсь виглядати безпечним і люб’язним. Це має велике значення для Клер у дитинстві, оскільки небагато людей люб’язні.

— Ти глузуєш з мене.

— Ніколи б цього не робив. Чому ти так подумала?

Клер неймовірно вперта.

— Ніхто не мандрує в часі. Ти брешеш.

— А Санта-Клаус?

— Що?

— Так, так. Гадаєш, як він за одну ніч роздає стільки подарунків? Він просто постійно повертає час на кілька годин назад, поки не спуститься у кожен димар.

— Санта-Клаус — чарівник. А ти — не Санта.

— Ти маєш на увазі, що я не чарівник? Нічого собі, Луїз, а ти «міцний горішок».

— Я не Луїз.

— Я знаю. Ти Клер. Клер Енн Ебшир, народилась двадцять четвертого травня 1971 року. Твої батьки Філіп та Люсіль Ебшир, ти живеш з ними, бабусею, братом Марком та сестрою Алісією он у тому великому будинку.

— Те, що ти це знаєш, не означає, що ти з майбутнього.

— Якщо ти трохи побудеш тут, то побачиш, як я зникну.

Я відчув, що можу розраховувати на цей аргумент, бо колись Клер сказала мені, що це її найбільше вразило під час нашої першої зустрічі.

Знову западає мовчанка. Клер переминається з ноги на ногу й відганяє комара.

— Ти знайомий з Санта-Клаусом?

— Особисто — ні.

Я зупинив кровотечу, але, мабуть, вигляд у мене кепський.

— Гей, Клер, може, ти маєш лейкопластир? Чи трохи їжі? Мандруючи у часі, я завше дуже голодний.

Вона обдумує те, що я кажу. Опускає руку в кишеню светра й дістає шоколадку «Герші», уже надкушену. Кидає мені.

— Дякую. Я люблю такі.

Я їм акуратно, але дуже швидко. Рівень цукру в моїй крові впав. Кладу обгортку в її пакет. Клер задоволена.

— Ти їси, як собака.

— Не може бути! — дуже ображено кажу. — У мене протиставні великі пальці на обох руках.

— Що таке «протиставні великі пальці»?

— Зроби ось так, — кажу їй, показуючи знак «о’кей».

Клер робить так, як я кажу.

— Наявність протиставних великих пальців означає, що ти можеш зробити отак. А ще те, що ти можеш відкривати банки, зав’язувати черевики і робити інші речі, які не вміють робити тварини.

Клер така відповідь не влаштовує.

— Сестра Кармеліта каже, що у тварин немає душі.

— Звісно, у тварин є душа. Звідки вона таке взяла?

— Вона казала, що так казав Папа.

— Папа — жалюгідний старий. У тварин набагато кращі душі, ніж у нас. Вони ніколи не брешуть і не хизуються.

— Вони їдять один одного.

— Так, вони мусять їсти одне одного; вони ж не можуть піти у «Дейрі Квін» і купити великий ріжок ванільного морозива з посипкою.

Для Клер це найулюбленіша в світі річ (у дитинстві, бо коли вона виросла, її улюбленою їжею стали суші, особливо суші у «Катсу», що на Петерсон-авеню).

— Можна ж їсти траву.

— І ми могли б, але не їмо. Ми їмо гамбургери.

Клер сідає скраю галявини.

— Ета каже, що мені не слід розмовляти з незнайомцями.

— Гарна порада.

Знову западає мовчанка.

— Коли ти зникнеш?

— Коли зберусь і буду готовий. Тобі нудно зі мною?

Клер закочує очі.

— Над чим ти зараз працюєш? — запитую.

— Над каліграфією.

— Можна подивитись?