Дружина мандрівника в часі

Він киває. Гладить мій живіт. Пітнію. Тут так спекотно! Заходить медсестра та перевіряє мій стан. І Еміт також. У цій гущі людей почуваюся самотньою разом із Альбою. «Усе добре, — кажу їй, — ти все правильно робиш, мені зовсім не болить». Підводиться Генрі та ходить туди-сюди, аж поки не прошу його припинити це ходіння. Таке відчуття, мовби усі мої органи ожили та стали якимись створіннями: у кожного власні справи, усі поспішають на свій потяг. Альба стрімголов мчить мною: цей екскаватор з плоті та кісток, що утворилися з моєї плоті та кісток, заглиблювач у мої глибини. Уявляю, як вона пливе у мені, як падає у спокій вранішньої водойми, а вода розходиться від її швидкості. Уявляю її личко, хочу побачити його. Кажу анестезіологу, що хочу відчути хоча б щось. Поступово оніміння минає і повертається біль, але тепер це вже інший біль. Це нормальний біль. Минає час.

Час минає, а біль накочується та відступає, мовби жінка, яка стоїть біля прасувальної дошки та рухає праскою вперед-назад, вперед-назад по білій скатертині. Заходить Еміт та повідомляє, що настав час: треба йти до пологової палати. Мене голять, миють, кладуть на ноші-каталку та везуть коридорами. Бачу стелю, що пролітає наді мною; ми з Альбою котимося назустріч одна одній, Генрі йде поруч із нами. У пологовій палаті усе зелене та біле. Чую запах дезінфікувальних засобів, вони нагадують мені Ету. Хочу бачити її тут, проте вона у Медовларку. Підводжу очі на Генрі: на ньому хірургічний халат. Подумалось: чому ми тут? Ми ж повинні бути вдома! А потім відчуваю, що Альба робить посмик, і я, не думаючи, підштовхую її; ми робимо це знову і знову, мовби у якійсь грі, мовби у пісні. Хтось поруч промовляє:

— Гей, а куди подівся татусь?

Озираюся довкола, а Генрі немає. Тут його немає! І думаю: чорт би його забрав. Але ні, не цього я хочу, Боже, ні. Проте Альба вже виходить, вона виходить, і раптом бачу Генрі. Він ледь переставляє ноги, дезорієнтований, голий, — але він тут, він тут! Еміт вигукує:

— Sacre Dieu![54] — й відразу ж: — О, бачу голівку!

Напружуюсь; голівка Альби виходить, кладу руку, щоби доторкнутися до її голівоньки, її тендітної слизької мокрої ніжної голівоньки. І напружуюсь, напружуюсь, відтак Альба падає прямісінько Генрі у руки, що вже чекають на свою дитинку. Хтось скрикує: «Ой!», а я враз порожнію, стаю вільною, і чую такий звук, мовби голка старої вінілової платівки потрапляє не на ту смугу. Відтак Альба починає кричати. Ось вона — тут, раптово! — хтось кладе її на мій живіт; дивлюся на її личко — Альбине личко, рожеве та зморщене; її волоссячко таке чорне, й оченятка щось сліпо шукають, а рученята протягнені вперед. Альба притискається до моїх грудей та затихає, виснажена своїми зусиллями, самим лише фактом того, що сталося.

Генрі нахиляється наді мною, торкається її лобика та промовляє:

— Альба.

Пізніше

Клер: Перший вечір першого дня Альби на цьому світі. Лежу на ліжку в лікарняній палаті в оточенні повітряних кульок, плюшевих ведмедиків та квітів; на моїх руках Альба. Генрі сидить у мене в ногах, у позі «по-турецьки», та фотографує нас. Альба щойно закінчила ссати груди, і зараз її крихітні губки надувають бульбашки з молозива. Відтак вона засинає — м’який теплий клубочок зі шкіри та рідини, що примостився на моїй нічній сорочці. У Генрі закінчується плівка, і він виймає її з фотоапарата.

— Гей, — раптом згадую, — а куди ти зникав? У пологовій палаті?

— Знаєш, — сміється Генрі, — сподівався, що ти не помітиш. Бачиш, я собі подумав, що ти така зайнята…

— Де ти був?

— Блукав посеред ночі навколо своєї старої початкової школи.

— Як довго?

— О Боже, годинами. Вже світало, коли звідти пішов. Була зима, опалення вимкнене. Скільки я був відсутній?

— Не впевнена, десь хвилин п’ять.

Генрі хитає головою.

— Я геть оскаженів. Розумієш, щойно покинувши тебе, просто тинятися довкола, намарно, коридорами школи імені Френсіса Паркера… Було так… Почувався так… — Генрі всміхається. — Але ж усе обернулося добре, еге ж?

— Добре те, що добре завершується, — сміюся.

— Навіть не уявляєш, наскільки мудрі ці слова.

Хтось тихенько стукає у двері. Генрі озивається:

— Заходьте! — До палати входить Річард, проте нерішуче зупиняється. Генрі обертається і вигукує: — Тату… — але замовкає, відтак зіскакує з ліжка та промовляє: — Заходь, сідай.

У Річарда в руках квіти та маленький плюшевий ведмедик, якого Генрі кладе до купи ведмедиків, що на підвіконні.

— Клер, — починає Річард, — я… мої вітання.

Він повільно опускається у стілець, що стоїть біля її ліжка.

— М-м, хочеш її потримати? — лагідно запитує Генрі.