Читаем Дружина мандрівника в часі полностью

Дружина мандрівника в часі

У ресторані прохолодно, він заповнений людьми. Мене провели до столика біля вікна. Замовляю овочеві роли і тайську локшину із соєвим сиром — легка та безпечна їжа. Випиваю цілу склянку води. Альба тисне на сечовий міхур. Виходжу до туалету; коли повертаюся — їжа вже на столі. Їм. Уявляю собі розмову з Генрі, яка могла би у нас вестися, якби він був тут. Цікаво, де він може бути? Подумки прочісую пам’ять, намагаючись вичислити Генрі, який учора зник, натягуючи штани, — чи він, бува, не приходив у цей момент у моє дитинство? Втім, це — гаяння часу: однаково потрібно чекати на нього, лише тоді знатиму. А може, він уже повернувся? Стримуюсь, аби не рвонути з ресторану та не помчати перевіряти правильність свого припущення. Приносять наступну страву. Вичавлюю лайм на локшину та кладу до рота. Уявляю собі Альбу: крихітну та рожеву, скручену в моєму животі, яка делікатними паличками їсть тайську локшину. Вона мені уявляється з довгим чорним волоссям та зеленими очима. Всміхається та промовляє: «Дякую, мамо!» А я також усміхаюся й кажу: «Будь ласка, на здоров’ячко!» У неї там маленька м’яка іграшка Альфонсо. Вона пригощає його тайським сиром. Закінчую їсти. Кілька хвилин ще сиджу, відпочиваю. Хтось за сусіднім столиком підкурює цигарку. Розплачуюся та йду.

Шкутильгаю уздовж Вестерн-авеню. Минаю автівку, в якій повно пуерториканських підлітків, котрі щось кричать до мене, та не звертаю на них уваги. Біля дому намацую ключі, аж тут Генрі розчахує двері та промовляє:

— Слава Богу! — і кидається мене обіймати.

Цілуємося. Відчуваю неймовірне полегшення від того, що бачу його! Аж кілька хвилин по тому розумію, що і йому стало легше на душі від того, що я поруч.

— Де ти була? — вимагає пояснень він.

— В «Опарті». А ти де був?

— Ти не залишила мені записки. Я прийшов додому, а тебе немає. Вже подумав, що ти у лікарні. Подзвонив туди, але вони сказали, що ти не…

Починаю сміятися, і мені вже важко зупинитися. Генрі розгубився. Коли нарешті маю спромогу говорити, то відказую:

— Тепер ти знаєш, як це.

— Вибач, — усміхається він, — я просто… просто не знав, де ти, і вже почав панікувати. Вже подумав, що втратив Альбу.

— А ти де був?

— Почекай, зараз почуєш, — усміхається Генрі. — Одну лиш хвильку. Присядьмо.

— Приляжмо. Я геть розбита.

— Чим ти займалась увесь день?

— Та так, вилежувалася.

— Бідолашна моя Клер, не дивно, що ти така втомлена.

Прямую до спальні, вмикаю кондиціонер та опускаю маркізи. Генрі здійснює віраж на кухню й за кілька хвилин повертається з напоями. Влаштовуюсь на ліжку та отримую своє імбирне ситро. Генрі рвучко скидає своє взуття та приєднується до мене, з пивом у руці.

— Розповідай усе.

— Добре, — починає він, піднімаючи одну брову та розтуляючи рота, хоча відразу ж і затуляє його. — Не знаю, з чого почати.

— Ну давай, не катуй мене.

— Хочу розпочати з того, що це, на даний момент, найдивніше, що зі мною коли-небудь траплялося.

— Ще дивніше за нас із тобою?

— Ага. Розумієш, це ж природно, коли хлопець зустрічає дівчину…

— Ще дивніше, аніж постійно бачити, як помирає твоя мама?

— Ну, це просто жахлива рутина, поганий сон, який я дуже часто бачу. Ні, це було просто фантастично, — проводить рукою по моєму животі. — Я опинився у майбутньому, я справді там був, знаєш, у досить конкретному майбутньому, — там я натрапив на нашу дівчинку.

— О Боже! Як я тобі заздрю! Оце так!

— Так. Їй було десь років десять. Клер, вона чарівна: розумна, музична, і просто… така впевнена, смілива, ніщо її не напружує…

— На кого вона схожа?

— На мене. Моя дівчача версія. Вона прекрасна, має твої очі, та переважно вона дуже подібна до мене: чорне волосся, бліда, кілька веснянок, а ротик має менший, ніж був колись у мене, і вуха не стирчать. Її волосся довге та кучеряве, руки — мої, з такими ж довгими пальцями; і вона висока… Вона — як кошенятко.

Ідеально. Ідеально.

— Боюся, у неї мої гени… Хоча за характером вона — це ти. Вигляд вона мала пречудовий, найкращий. Я побачив її у групі школярів у художньому інституті, вона говорила про коробки «Пташиного двору» Джозефа Корнела. Говорила так, що аж розривало душу… і якимось чином я відчув, що то вона. І вона впізнала мене.

— Ну, я ж думаю!

І все-таки я повинна запитати.

— А вона… вона…

— Так, — вагаючись, відповідає він. — Так, вона також. — Якийсь час обоє мовчимо. Генрі пестить моє лице. — Я знаю.

Мені хочеться плакати.

— Клер, вона видалась мені щасливою. Я спитав її про це; вона відповіла, що їй це подобається, — усміхається він. — Вона сказала, що це — цікаво.

Обоє сміємося, спершу з якимись журливими нотками, відтак до мене нарешті доходить, і ми вже регочемо що є сили, аж поки не починає боліти лице, аж до сліз, що покотилися щоками. Тому що — ну, звісно ж! — тому що це — цікаво. Дуже цікаво.