Дружина мандрівника в часі

Одразу видно, що вони тільки-но вийшли зі «Шварца»: у них приголомшений вигляд батьків, які щойно втекли з пекла іграшкової крамниці. Надя підбігає до мене з вереском: «Тьотю Клер, тьотю Клер! Де Альба?» Колін сором’язливо всміхається й простягає руку, показуючи, що у нього є крихітний жовтий евакуатор. Вітаю його й кажу Наді, що Альба зараз у Санти; Надя повідомляє, що вже бачила Санту минулого тижня.

— Що ж ти попросила? — запитую.

— Хлопця, — каже Надя. Їй три роки.

Я усміхаюся Кендріку й Ненсі. Кендрік упівголоса каже щось Ненсі, і вона промовляє:

— Рота, за мною! Ми повинні знайти книгу для тітки Сільви, — й усі троє поспішають до столиків з товаром. Кендрік жестом показує на порожній стілець навпроти мене.

— Можна?

— Звичайно.

Він сідає й голосно зітхає.

— Ненавиджу Різдво.

— Як і Генрі.

— Справді? Я не знав. — Кендрік спирається на вікно й заплющує очі. Щойно я подумала, що він насправді спить, як Кендрік розплющує їх і питає: — Генрі дотримується режиму прийому препаратів?

— Е-е, думаю, що так. Тобто наскільки це можливо, якщо врахувати, що останнім часом він часто подорожує у часі.

Кендрік барабанить пальцями по столу.

— Наскільки часто?

— Кожні кілька днів.

Здається, Кендрік розлютився.

— Чому він не сказав мені про це?

— Гадаю, він боїться, що ви засмутитесь і покинете цю справу.

— Він мій єдиний об’єкт досліджень, який має здатність розмовляти, але ніколи нічого мені не каже!

Сміюся.

— Не вам одному.

Кендрік каже:

— Я намагаюся дослідити його випадок. Мені потрібно, щоб він розповідав мені, коли щось не спрацьовує. Інакше ми просто гаємо час.

Киваю. Надворі падає сніг.

— Клер?

— Що?

— Чому ви не дозволяєте мені поглянути на ДНК Альби?

Сотню разів обговорювали це з Генрі.

— Тому що спершу ви просто захочете знайти в її генах усі маркери, і тут нічого страшного немає. Але потім ви з Генрі почали б умовляти мене дозволити спробувати на ній лікарські препарати, а це вже погано. От чому.

— Але вона ще дуже молода. У неї більше шансів, що реакція на препарати буде позитивною.

— Я кажу: ні. Коли Альбі виповниться вісімнадцять, вона сама вирішить. Поки усе, що ви дали Генрі, — це жах. — Не дивлюся на Кендріка. Кажу це моїм рукам, тісно переплетеним і складеним на столі.

— Але ми змогли б розробити для неї генну терапію.

— Люди помирали від генної терапії.

Кендрік мовчить. Рівень шуму в книгарні нестерпний. Та крізь гул чую крик Альби: «Мамо!» Бачу, що вона сидить у Генрі на плечах, тримаючись руками за його голову. Вони обоє у єнотових шапках. Генрі бачить Кендріка й на мить здається, що він стривожений; цікаво, які секрети ці двоє приховують від мене? Відтак Генрі всміхається й підходить до нас, Альба щасливо погойдується над натовпом. Кендрік устає, щоби привітатися, і я жену цю думку геть.

День народження

Середа, 24 травня 1989 року (Генрі сорок один, Клер вісімнадцять)

Генрі: Глухо гепаюсь і скочуюсь колючою стернею, спинившись біля ніг Клер, увесь брудний замащений кров’ю. Вона сидить на камені, незворушна, бездоганна у білій шовковій сукні, коротких білих рукавичках, білих панчохах та туфлях.

— Генрі, привіт, — каже вона, ніби я саме завітав до неї на чашечку чаю.

— Що сталося? — Запитую. — Ти маєш вигляд дівчини, що йде до першого причастя.

Клер сидить виструнчена й промовляє:

— Сьогодні двадцять четверте травня 1989 року.

Швидко міркую.

— З Днем народження! Ти, часом, не заховала тут для мене одяг у стилі гурту «Bee Gees»?

Не відповідаючи, Клер зісковзує з каменя й дістає з-за нього валізу з одягом. Широким жестом розстібає її та витягує смокінг, брюки, й одну з тих клятих ділових сорочок, для яких потрібні запонки. Затим дістає чемодан, у якому спідня білизна, ремінь, краватка-метелик, запонки і гарденія. Я серйозно стривожений і завчасно не попереджений. Обмірковую доступну інформацію.

— Клер, ми ж не одружуємося сьогодні, не робимо нічого божевільного, так? Тому що я знаю: наш ювілей восени. У жовтні. Наприкінці жовтня.

Клер відвертається, поки одягаюся.

— Тобто ти не пригадуєш, коли саме у нас ювілей? Як це по-чоловічому.

Зітхаю.

— Кохана, ти ж розумієш, що я це знаю, просто не можу зараз згадати. Та в будь-якому разі, з днем народження.

— Мені вісімнадцять.

— Боже мій, не може бути. Здається, тільки вчора тобі було шість.

Клер, як завжди, заінтригована ідеєю, що недавно я бачив іншу Клер, старшу чи молодшу.

— Ти недавно бачив мене шестирічну?

— Щойно лежав у ліжку, а ти читала «Емму». Тобі було тридцять три. Мені зараз сорок один, і я відчуваю кожну хвилину. — Розчісую пальцями своє волосся і проводжу рукою по щетині. — Клер, пробач, дуже шкода. Боюся, що я не в найкращій формі для твого дня народження. — Засилюю гарденію в петельку смокінга й починаю застібати запонки. — Я бачив тебе шестирічну десь два тижні тому. Ти намалювала мені качку.

Клер червоніє. Рум’янець поширюється її лицем, як крапля крові в мисці молока.

— Ти голодний? Я приготувала для нас бенкет!

— Звичайно, голодний. Я зморений, вмираю з голоду і подумую про канібалізм.

— Поки що у цьому немає потреби.