Дружина мандрівника в часі

— Це завжди прекрасно, — зауважую. — Це найпрекрасніша річ у моєму житті. Я буду дуже ніжним. — Сказавши це, раптом починаю нервувати. Почуваюся і відповідальним, і Гумбертом Гумбертовичем, до того ж здається, наче за мною спостерігає багато людей і всі ці люди — Клер. Ніколи не відчував себе менш сексуальним. Гаразд. Глибокий вдих.

— Я тебе кохаю.

Стоїмо обоє, трохи погойдуючись на нерівній поверхні ковдри. Розгортаю обійми, і Клер тулиться до мене. Стоїмо тихо, обійнявшись у долині, як наречений і наречена на вершині весільного торта. І зрештою, це Клер прийшла до мене сорокаоднорічного майже так само, як і тоді, коли ми вперше зустрілися. Без страху. Вона відкидає назад голову. Нахиляюся й цілую її.

— Клер.

— М-м-м?

— Ти абсолютно впевнена, що ми самі?

— Усі, крім Ети та Нел — у Каламазу.

— Тому що я почуваюся, наче в програмі «Прихована камера».

— Параноїк? Шкода.

— Не зважай.

— Ми могли би піти в мою кімнату.

— Занадто небезпечно. Боже, ми наче в середній школі.

— Що?

— Не зважай.

Клер відсторонюється від мене й розстібає сукню. Знімає її через голову й опускає на ковдру з цілковитою байдужістю. Відтак скидає туфлі, стягує панчохи. Розстібає бюстгальтер, відкидає його й знімає трусики. Стоїть переді мною зовсім гола. Це неначе диво: всі маленькі знаки на її тілі, що я полюбив, — зникли; живіт плоский, жодних слідів вагітностей, які принесуть нам стільки горя, стільки щастя. Ця Клер трохи худіша і набагато енергійніша, ніж та Клер, яку кохаю тепер. Знов усвідомлюю всю ту печаль, що пройшла крізь нас. Але сьогодні все це, на диво, відокремилось: нині маємо можливість радіти. Стаю на коліна, Клер підходить і стає переді мною. На мить притискаюсь обличчям до її живота, відтак піднімаю погляд. Клер височіє наді мною, її руки в моєму волоссі, а довкола — безхмарне блакитне небо.

Скидаю піджак і розстібаю краватку-метелик. Клер теж стає на коліна, й ми швидко знімаємо запонки зі сконцентрованістю групи зі знешкодження бомб. Знімаю штани і спіднє. Неможливо зробити це вишукано. Цікаво, як чоловіки-стриптизери справляються з цією проблемою? Чи вони просто стрибають по сцені, з однією ногою в штанині, а другою — ні? Клер сміється.

— Ніколи не бачила, як ти роздягаєшся. Не надто приємне видовище.

— Ти зробила мені боляче. Йди сюди і дай мені стерти цю посмішку з твого обличчя.

— Ой-ой-ой. — П’ятнадцять хвилин по тому з гордістю можу сказати, що справді стер усі сліди надмірності з обличчя Клер. На жаль, вона стає дедалі більш і більш напруженою, неначе… захищається. За чотирнадцять років і лише Бог знає, скільки годин і днів, проведених разом, коли я щасливо, турботливо, завзято кохався з Клер, таке для мене абсолютно нове. Хочу, якщо це взагалі можливо, щоб вона відчула той подив, який відчував я, коли зустрів її і ми кохалися, як я гадав (який дурний!), уперше. Сідаю, важко дихаючи. Клер також сідає і, прикриваючись, обхоплює руками свої коліна.

— Ти в порядку?

— Я боюся.

— Це нормально. — Розмірковую. — Клянуся, що коли ми зустрінемося наступного разу, ти практично зґвалтуєш мене. Тобто ти в цьому надзвичайно талановита.

— Справді?

— Ти — жагуча. — Копирсаюсь у кошику для пікніка: стаканчики, вино, презервативи, рушники. — Розумниця. — Наливаю нам по стаканчику вина. — За невинність. «Якби у нас було достатньо часу»[55]. Випий. — Вона слухняно п’є, наче маленька дитина, що приймає ліки. Знову наливаю їй і допиваю своє вино.

— Але ж тобі не можна пити.

— Ця знаменна подія. Пий до дна. — Клер важить близько ста двадцяти фунтів, але це крихітні стаканчики. — Ще один.

— Ще? Я стану сонною.

— Ти розслабишся.

Вона залпом п’є. Зминаємо стаканчики й кидаємо їх у кошик для пікніка. Лягаю на спину, витягнувши руки, наче загоряю чи розіп’ятий. Клер розтягується поруч зі мною. Притуляю її до себе, відтак лежимо обличчям одне до одного. Її волосся красиво й зворушливо спадає на плечі та груди, і вже укотре шкодую, що я не художник.

— Клер?

— Гм?

— Уяви себе відкритою, порожньою. Наче хтось витяг із тебе все, крім нервових закінчень. — Доторкаюсь кінчиком свого вказівного пальця до її клітора.

— Бідна маленька Клер. Без нутрощів.

— Та це ж добре, бо, бачиш, у тебе там з’явився додатковий простір. Подумай про все те, що можна було би розмістити всередині тебе, якби там не було всіляких дурнуватих нирок, шлунка, підшлункової…

— Наприклад?

Вона дуже мокра. Забираю руку й обережно розриваю зубами упаковку з презервативом, цього трюку я не виконував багато років.

— Кенгуру. Тостери. Члени.

Клер бере у мене презерватив із дивною неприязню. Лежачи на спині, вона розгортає його і нюхає.

— Тьху. Це обов’язково?