Дружина мандрівника в часі

Клер: Полудень четверга, я у студії: готую блідо-жовтий папір козо. Генрі немає вже добу; як і зазвичай, розриваюся між думками про те, коли і де він може зараз бути, злюся на нього, бо він не тут, і хвилююся, коли ж повернеться. Це заважає мені зосередитися, марную купу аркушів. Забираю їх з бамбукової дощечки і знову кидаю у чан. Зрештою роблю перерву й наливаю собі горнятко кави. У студії холодно, вода в чані теж мала би бути холодною, хоч я трохи підігрівала її, щоби руки не потріскались. Огортаю руками керамічне горня. З нього йде пара. Схиляю обличчя над горням, вдихаю вологу та запах кави. Відтак, дякувати Богу, чую, як насвистує Генрі, йдучи садовою стежкою до студії. Він обтупує сніг з чобіт і знімає пальто. Має чудовий вигляд: він дуже щасливий. Моє серце б’ється, і я припускаю неймовірне:

— Двадцять четверте травня 1989 року?

— Так, о, так! — Генрі хапає мене у мокрому фартуху та гумовцях і крутить. Тепер я сміюся, ми обоє сміємося. Генрі випромінює світло. — Чому ти не сказала мені? Усі ці роки я даремно питав себе. Злючка! Розпусниця! — Він кусає мою шию і лоскоче мене.

— Але ти не знав, от я тобі й не казала.

— Так. Добре. Боже, ти дивовижна.

Ми сидимо на шорсткій старій канапі в студії.

— Може, підкрутити тепло?

— Звичайно. — Генрі схоплюється і регулює термостат. Вмикається пічка. — Як довго мене не було?

— Майже весь день.

Генрі зітхає.

— Чи воно того варте? День тривоги в обмін на кілька прекрасних годин?

— Так. Це був один з найкращих днів мого життя.

Затихаю, згадуючи. Я часто пригадую обличчя Генрі наді мною, в оточенні блакитного неба, і відчуття його проникнення у мене. Згадую це, коли він зникає, а я не можу заснути.

— Розкажи мені.

— М-м-м? — Ми пригорнулися одне до одного, для тепла, для заспокоєння.

— Що сталося, коли я зник?

— Я все зібрала, більш-менш привела себе до ладу й повернулась додому. Піднялася нагору, нікого не зустрівши, й прийняла ванну. Якийсь час по тому Ета почала гамселити у двері, бажаючи знати, чому це я у ванній посеред білого дня, тож мусила прикинутися хворою. Зрештою, й була, у певному сенсі… Провела літо, тиняючись без діла, багато спала. Читала. Я наче замкнулась у собі. Якийсь час проводила на галявині, сподіваючись, що ти з’явишся. Писала тобі листи. Палила їх. На якийсь час припиняла їсти, мама тягла мене до свого терапевта, тому була змушена знову починати їсти. Наприкінці серпня батьки повідомили мені, що коли я не «оживу», то не піду восени до коледжу. Тож я відразу ж пожвавішала: все ж метою мого життя стало вибратися з дому і поїхати до Чикаґо. І коледж — хороша річ; усе для мене було новинкою, я мала квартиру, полюбила місто. Мала про що думати, крім того, що поняття не мала, де ти чи як тебе знайти. На той час, коли нарешті наштовхнулась на тебе, справи у мене йшли добре; мене поглинула робота, я мала друзів, досить часто мене запрошували на побачення…

— Справді?

— Звичайно.

— І ти ходила? На побачення?

— Ну, так. Ходила. Задля інтересу… і тому, що іноді сердилася, що ти десь там самозабутньо знайомишся з іншими жінками. Але все це було наче в дусі чорної комедії. Я йшла на побачення з якимсь чудовим, досить молодим студентом коледжу і проводила весь вечір, думаючи, наскільки це нудно і марно, поглядаючи на годинник. Після п’яти таких кавалерів я зупинилась, тому що бачила, що насправді їх дратую. Хтось розпустив у коледжі слух, що я лесбі, і на побачення мене почали запрошувати дівчата.

— Уявляю тебе лесбіянкою.

— Агов, стеж за собою, а то ще нею стану.

— Завжди хотів бути лесбіянкою. — Генрі здається сонним, повіки заплющуються; це несправедливо, коли я завелась і готова вскочити на нього. Він позіхає. — Але не в цьому житті. Занадто багато хірургії.

У вухах лунає голос отця Комптона з-за ґрат сповідальні: він тихо запитує мене, чи є ще щось, у чому я хочу покаятися. Ні, твердо відказую йому. Ні. Це помилка. Я була п’яна, тому це не враховується. Добрий отець зітхає і заслоняє занавіску. Кінець сповіді. Моя покута — брехати Генрі за замовчуванням, допоки ми обоє будемо живі. Дивлюсь на нього, щасливого від того, що посмакував принади мене, молодшої, а в голові спалахує образ сплячого Гомеса і Гомесової спальні в ранковому світлі. Це була помилка, Генрі, мовчки кажу йому. Я чекала, я схибила лише один раз. Скажи йому, каже отець Комптон чи хтось у моїй голові. Не можу, відповідаю я. Він зненавидить мене.

— Гей, — ніжно каже Генрі. — Де ти?

— Задумалась.

— Ти така сумна.

— Ти не хвилюєшся іноді, що всі чудові речі вже відбулися?