Дружина мандрівника в часі

У нас із Клер є приватна ложа; це один з наших привілеїв. Відхиляю портьєру, Шаріс ступає крок і вражено видихає: «О!» Знімаю її пальто, вішаю його на стілець, потім знімаю своє. Влаштовуємося зручніше. Шаріс перехрещує щиколотки і кладе свої маленькі ручки на коліна. Її чорне волосся виблискує в низькому м’якому світлі, а з темною помадою і виразними очима Шаріс нагадує вишукано одягнену пустотливу дитину, якій дозволили лягти пізніше, з дорослими. Вона сидить і впивається красою театру, розкішно прикрашеною золотаво-зеленою завісою, яка затуляє сцену, складками штукатурки, що оздоблюють кожну арку і купол, збудженим гулом натовпу. Світло гасне, і Шаріс на мить усміхається мені. Завіса піднімається, і ми опиняємося на човні, де співає Ізольда. Відкидаюся на спинку стільця й розчиняюся у потоці її голосу.

Чотири години по тому, після порції любовного зілля та оплесків стоячи, звертаюсь до Шаріс:

— І як, тобі сподобалося?

Вона усміхається.

— Було якось безглуздо, правда? Але завдяки співу все змінилося.

Тримаю їй пальто, вона намацує рукави, знаходить їх і одягається.

— Безглуздо? Гадаю, так. Але я схильний уявляти, що Джейн Еґлінд молода і красива, а не та трьохсотфунтова корова з голосом Евтерпи.

— Евтерпи?

— Музи музики.

Ми приєднуємося до потоку задоволених слухачів, що виходять; з першого поверху потрапляємо на холод. Крокуємо Векер-драйв, і вже за кілька хвилин мені вдається піймати таксі. Не встигнув дати таксисту адресу Шаріс, як вона каже:

— Генрі, давай вип’ємо кави. Я ще не хочу додому.

Кажу таксистові, щоб відвіз нас до кав’ярні «У Дона», що на станції Джарвіс, на північній околиці міста. Шаріс лепече про бездоганний спів, про декорації, які — і в цьому ми обоє погоджуємося — не надихали, про моральні труднощі насолоди Вагнером, коли знаєш, що він був сволотою-антисемітом, і найбільшим його шанувальником був Гітлер. Діставшись кав’ярні, бачимо, що тут усе вирує. Дон вітає відвідувачів у помаранчевій гавайській сорочці; махаю йому рукою. Знаходимо невеликий столик у глибині зали. Шаріс замовляє вишневий пиріг з морозивом і каву; я, як завжди, — сандвіч з арахісовим маслом і желе та каву. З колонок ледь чутно наспівує Перрі Комо, над столиками та картинами для гаражного розпродажу в’ється цигарковий дим. Шаріс схиляє голову на руку і зітхає.

— Так чудово. Здається, іноді я забуваю, що таке бути дорослою.

— Ви рідко кудись ходите?

Шаріс розмазує морозиво виделкою і сміється.

— Так робить Джо. Він каже, що коли воно м’якше, то смачніше. Боже, я переймаю їхні шкідливі звички замість того, щоби навчити їх хорошим. — Вона відкушує шматочок пирога. — І відповідь на твоє запитання: ми таки виходимо кудись, але майже завжди це заходи політичного характеру. Гомес подумує балотуватися на пост члена муніципалітету.

Кава потрапляє не в те горло, починаю кашляти. Коли нарешті можу говорити, проказую:

— Ти жартуєш. Хіба це не перехід на темний бік? Гомес завжди критикував адміністрацію міста.

Шаріс скоса дивиться на мене.

— Він вирішив змінити систему зсередини. Гомес вигорів у всіх цих жахливих судових справах про жорстоке поводження з дітьми. Гадаю, він переконав себе в тому, що справді міг би покращити стан речей, якби мав якийсь вплив.

— Можливо, він має рацію.

Шаріс хитає головою.

— Мені більше подобалося, коли ми були молодими революціонерами-анархістами. Я би краще щось підірвала, ніж лизала зади.

Усміхаюся.

— Ніколи не думав, що ти більш радикальна, ніж Гомес.

— О, так. Насправді я просто не така терпляча, як Гомес. Я хочу діяти.

— Гомес терплячий?

— О, звичайно. Я про те, глянь на цю історію з Клер…

Шаріс різко обриває фразу, дивиться на мене.

— Про що ти? — Запитавши, раптом усвідомлюю, що саме тому ми й тут, що Шаріс чекає, щоби поговорити про це. Цікаво, що знає вона знає, чого не знаю я? Чи хочу я знати те, що відомо їй? Не думаю, що взагалі хочу щось знати.

Шаріс дивиться десь убік, відтак знову на мене. Вона дивиться на свою каву, огортає горнятко руками.

— Ну, я думала, ти знаєш, що… Гомес закоханий у Клер.

— Так. — Я не допомагатиму їй у цьому.

Шаріс проводить пальцем по поверхні столу.

— Так що… Клер сказала йому відвалити, проте він думає, що коли довго наполягатиме, то щось станеться і зрештою, він буде з нею.

— Щось станеться…

— З тобою. — Наші з Шаріс погляди зустрічаються. Мені стає погано. Вибачаюся, встаю та йду в крихітний санвузол, завішаний портретами Мерилін Монро. Хлюпаю на лице холодною водою. Обпираюся на стіну із заплющеними очима. Коли стає очевидно, що мене нікуди не переносить, повертаюся в кав’ярню і сідаю.

— Перепрошую. Що ти казала?

Шаріс здається переляканою і якоюсь змалілою.

— Генрі, — тихо промовляє вона. — Скажи мені.

— Сказати що, Шаріс?

— Скажи, що ти нікуди не зникнеш. Скажи, що Клер не хоче Гомеса. Скажи мені, що все вдасться. Або скажи, що все це — лайно, не знаю, просто скажи мені, що відбувається! — Її голос дрижить. Шаріс кладе свою руку на мою, і я стримуюсь, аби не забрати її.