Дружина мандрівника в часі

Тремчу. Він скидає свою сорочку, розстібає застібку ліфчика. Мої груди вивільняються; відкидаюсь на спину, спостерігаю, як Генрі знімає джинси, спіднє та сорочку. Він залізає на ліжко, нагадую йому:

— Шкарпетки.

— Так, звичайно.

Він знімає шкарпетки. Дивимося одне на одного.

— Ти просто намагаєшся відволікти мене, — кажу.

Генрі пестить мій живіт.

— Я сам намагаюся відволіктись. Якщо мені вдасться відволікти ще й тебе, це бонус.

— Ти маєш сказати мені.

— Ні, я цього не зроблю. — Він накриває долонями мої груди, затискає великими пальцями мої соски.

— Я уявлю собі найгірше.

— Давай.

Піднімаю стегна, й Генрі стягує мої джинси і трусики. Він розставляє мої ноги, нахиляється й цілує мене. О, Боже, — думаю, — що це може бути? Що найгірше? Заплющую очі. У пам’яті: луг, холодний день, моє дитинство, біг по сухотрав’ю, шум, він кличе мене…

— Клер? — Генрі ніжно покусує мої губи. — Де ти?

— У 1984 році.

Генрі зупиняється і питає:

— Чому?

— Гадаю, це відбувається тоді.

— Де і що відбувається?

— Те, про що ти боїшся мені сказати.

Генрі скочується з мене, і ми лежимо пліч-о-пліч.

— Розкажи мені, — просить він.

— Був досвіток. Осінь. Тато з Марком пішли полювати на оленів. Я прокинулася; гадаю, я почула, як ти кличеш мене, і вибігла на луг. Ти був там, і ти, і тато, і Марк — усі на щось дивилися, але тато змусив мене повернутися в дім, тому я так і не дізналась, на що ви дивилися.

— І?

— Я повернулася туди пізніше того ж дня. На траві було місце, просочене кров’ю.

Генрі мовчить. Стиснув губи. Обіймаю його, тісно до нього притискаюся.

Промовляю:

— Найгірше…

— Тихіше, Клер.

— Але…

— Тс-с-с.

За вікном і досі золотий полудень. А в кімнаті нам холодно, ми притулились одне до одного, шукаючи тепла. Альба спить у своєму ліжку; їй сниться морозиво, сняться радісні дитячі сни, в той час як десь у майбутньому іншій Альбі сниться, що вона обхоплює руками тата і, прокинувшись, виявляє… що?

Епізод біля критої автостоянки на Монро-стрит

Понеділок, 7 січня 2006 року (Клер тридцять чотири, Генрі сорок два)

Клер: Міцно спимо зимового ранку, коли дзвонить телефон. Різко прокидаюсь, моє серце сильно б’ється, розумію, що Генрі тут, поруч зі мною. Він простягає руку наді мною і піднімає слухавку. Дивлюсь на годинник: зараз 4:32.

— Так, — відповідає Генрі. Він довго слухає. Я цілковито прокидаюсь. Обличчя Генрі безмовне. — Добре. Залишайся там. Ми виїжджаємо негайно.

Він нахиляється і кладе слухавку.

— Хто дзвонив?

— Я. Це був я. Я на автостоянці на Монро-стрит, голий у п’ятнадцятиградусний мороз. Господи, тільки б машина завелась.

Вискакуємо з ліжка вбираємось у вчорашній одяг. Генрі взутий і в пальті вибігає заводити машину, поки я надягаю джинси. Засовую в сумку сорочку Генрі, кальсони, джинси, шкарпетки, черевики, ще одне пальто, рукавиці і ковдру; буджу Альбу, одягаю її у пальто і черевики, накидаю на себе пальто та вилітаю у двері. Виводжу автівку з гаража ще до того, як прогрілась, тож вона відразу глохне. Знову намагаюсь її завести, якусь мить ми сидимо, відтак пробую знову. Вчора випало снігу на шість дюймів і на Ейнслі ожеледиця. Альба жалісливо ниє на своєму сидінні, Генрі просить її заспокоїтись. Коли виїжджаємо на Лоуренс, додаю швидкості, й за десять хвилин ми вже на автомагістралі; у цю пору навколо ні душі. Радіатор у «Хонді» спокійно працює. Над озером небо стає яснішим. Усе навколо синього і помаранчевого кольорів, виблискує в таку холоднечу. Поки ми спускаємося вниз по Лейк-Шор-Драйв, у мене потужне відчуття déjà vu: холод, озеро у сонній тиші, натрієве світло світлофорів: я була тут раніше, була. У цю мить я надто спантеличена, і воно тягнеться, переносячи мене від цієї дивної ситуації до усвідомлення подвійності теперішнього моменту; незважаючи на те, що ми поспішаємо через цей міський ландшафт, час стоїть на місці. Ми минаємо Ірвінґ, Белмонт, Фуллертон, Ласейл: я виводжу авто на Мічіґан. Влітаємо у безлюдний коридор з дорогих крамниць — «Оук-стрит», «Чикаґо», «Рендольф», «Монро», тепер занурюємось у підземний бетонний світ паркінгу. Беру квиток, який автомат видає мені примарним жіночим голосом.

— Їдь у кінець на північний захід. — каже Генрі. — Платний телефон біля служби охорони.

Слідую його вказівкам. Відчуття déjà vu минуло. Але з’явилось інше: мовби ангел-охоронець мене покинув. Гараж реально порожній. Поспішаю через акри жовтих ліній до телефонного апарата: слухавка гойдається на шнурі. Генрі немає.

— Може, ти повернувся у теперішнє?

— А якщо ні…

Генрі спантеличений, я теж. Ми виходимо з машини. Холодно. Видихаю, повітря випаровується і зникає. У мене відчуття, що потрібно залишитися, але я не маю жодного уявлення, що могло статися. Йду до будки служби охорони і вдивляюся у вікно. Охоронця немає. Монітори показують порожній бетон.

— Чорт. Куди б я міг піти? Давай проїдемось.