Дружина мандрівника в часі

— У тебе все буде добре, Шаріс. Усе налагодиться. — Вона дивиться на мене, не вірячи і не бажаючи вірити. Спираюся на спинку стільця. — Він не залишить тебе.

Вона зітхає.

— А ти?

Мовчу. Шаріс дивиться на мене, відтак схиляє голову.

— Ходімо додому, — промовляє, і ми нарешті йдемо.

Неділя, 12 червня 2005 року (Клер тридцять чотири, Генрі сорок один)

Клер: Сонячний недільний полудень; йду на кухню і натрапляю на Генрі, що стоїть біля вікна і пильно дивиться на задній двір. Він манить мене пальцем. Стаю поруч з ним і дивлюся. Альба грає у дворі зі старшою дівчинкою. Дівчинці десь років сім. У неї довге темне волосся, і вона босоніж. На ній брудна футболка з логотипом «Cubs». Вони обидві сидять на землі, обличчям одна до одної. Дівчинка сидить спиною до нас. Альба усміхається їй і махає руками, ніби летить. Дівчинка хитає головою і сміється.

Дивлюсь на Генрі.

— Хто це?

— Це Альба.

— Так, але хто з нею?

Генрі усміхається, але його брови зведені докупи, тому усмішка, здається, стурбована.

— Клер, це Альба, трохи старша. Вона мандрує в часі.

— Боже мій. — Дивлюся на дівчинку. Вона повертається і вказує на будинок, на мить бачу профіль, а потім вона знову відвертається.

— Підемо до них?

— Ні, з нею все добре. Якщо діти захочуть, то прийдуть до нас.

— Я хотіла би зустрітися з нею…

— Краще не треба… — починає Генрі, але поки він це каже, дві Альби зриваються з місця і біжать до задніх дверей, узявшись за руки. Сміючись, вони вриваються на кухню.

— Мамо, мамо, — каже моя трирічна Альба, вказуючи на іншу. — Дивися! Велика Альба!

Інша Альба всміхається і промовляє:

— Привіт, мамо.

Усміхаюся і відказую:

— Привіт, Альбо.

Відтак вона повертається, бачить Генрі й скрикує: «Тату!» — і біжить до нього, обіймає його і плаче. Генрі дивиться на мене, нахиляється до Альби, гойдає її і щось шепоче їй на вухо.

Генрі: Клер зблідла; стоїть і спостерігає за нами, тримаючи за руку маленьку Альбу. Альба дивиться з розтуленим ротом, як її старша копія, плачучи, чіпляється до мене. Нахиляюсь до Альби і шепочу їй на вухо: «Не говори мамі, що я помер, гаразд?» Вона дивиться на мене, — сльози тримаються на її довгих віях, губи тремтять — і киває. Клер тримає паперову хусточку, просить Альбу висякати носа, обіймає її. Альба дозволяє провести себе, щоби вмити обличчя. Мала, теперішня, Альба тулиться до моєї ноги.

— Чому, татку? Чому вона сумна?

На щастя, мені не треба відповідати, тому що повернулися Клер і Альба; на Альбі одна з футболок Клер і пара моїх обрізаних шортів.

— Агов, усі. Чому би нам не піти на морозиво? — пропонує Клер.

Обидві Альби усміхаються; маленька Альба танцює навколо нас і викрикує:

— Ми морозиво їмо, всі ми любим ескімо!

Сідаємо в машину, Клер за кермом, трирічна Альба на передньому сидінні, а семирічна — на задньому сидінні, поряд зі мною. Вона нахиляється до мене, пригортаю її. Усі мовчать, лише маленька Альба говорить: «Дивись, Альбо, песик! Дивись, Альбо, дивись, Альбо…» аж поки старша не відповість: «Так, Альбо, я бачу». Клер привозить нас у «Зефір»; ми влаштовуємося у блискучій блакитній вініловій кабінці й замовляємо два бананові спліти, шоколадний солод, а також ріжок м’якого ванільного морозива з посипкою. Дівчата поглинають свої бананові спліти, як пилосмоки; ми з Клер граємося нашим морозивом, не дивлячись одне на одного. Клер питає:

— Альбо, що відбувається у твоєму часі?

Альба кидає на мене погляд.

— Нічого цікавого, — відказує вона. — Дідусь учить мене грати другий скрипковий концерт Сен-Санса.

— Ти ще граєш у п’єсі, в школі, — підказую.

— Справді? — дивується вона. — Гадаю, ще ні.

— Ой, пробач, — кажу. — Напевне, це станеться наступного року.

Розмова точиться в тому ж дусі. Ми запинаємося, оминаючи те, що нам відомо, щоб захищати Клер і маленьку Альбу від нашої таємниці. Якийсь час по тому старша Альба кладе голову собі на руки на столі.

— Втомилася? — запитує її Клер.

Вона киває.

— Нам краще йти, — звертаюсь до Клер.

Ми розраховуємося, я піднімаю Альбу на руки — вона безсило лежить, майже спить на моїх руках. Клер піднімає маленьку Альбу, яка надто збуджена від усього солодкого. У машині, поки ми їдемо Лінкольн-авеню, Альба зникає.

— Вона повернулася, — кажу Клер. Вона якийсь час дивиться мені в очі через дзеркало заднього виду.

— Повернулася куди, татку? — запитує Альба. — Куди?

Пізніше

Клер: Нарешті мені вдалося вкласти Альбу подрімати. Генрі сидить на нашому ліжку, п’є віскі й у вікно спостерігає за білками, які ганяють одна за одною довкола обвитої виноградом альтанки. Підходжу й сідаю поруч із ним.

— Гей, — озиваюсь.

Генрі дивиться на мене, обіймає мене, притягує до себе.

— Гей, — говорить.

— Ти скажеш мені, що то було? — запитую його.

Генрі відставляє свою склянку й починає розстібати ґудзики на моїй сорочці.

— Може, я спробую не розповідати тобі?

— Ні. — Розстібаю ремінь і кнопку на його джинсах.

— Ти впевнена?

Він цілує мою шию.

— Так.

Розстібаю його блискавку, запускаю руку під сорочку, торкаюся живота.

— Насправді, ти не хочеш знати. — Генрі дихає мені у вухо й проводить язиком по його краєчку.