Дружина мандрівника в часі

О, Інґрід.

— Ні, мені не однаково. Я не хочу, щоб ти померла.

— Тебе не хвилювало. Ти покинув мене і навіть у лікарні не відвідав.

Інґрід говорить так, ніби слова її душать.

— Твоя сім’я не хотіла, щоб я приходив. Твоя мама сказала мені триматися від тебе подалі.

— Ти мав прийти.

Зітхаю.

— Інґрід, твій лікар сказав, що мені не можна навідувати тебе.

— Я питала. Мені сказали, що ти ні разу не подзвонив.

— Я дзвонив. Мені сказали, що ти не хочеш говорити зі мною, і попросили більше не дзвонити.

Болезаспокійливе починає діяти. Колючий біль у ногах притупляється. Ковзаю руками під плед і прикладаю долоні спершу до шкіри мого лівого обрубка, відтак — правого.

— Я ледь не померла, а ти більше ніколи не розмовляв зі мною.

— Я думав, ти не хотіла зі мною спілкуватися. Звідки мені було знати?

— Ти одружився, мені навіть не подзвонив, а запросив Селію на весілля, щоб дошкулити мені.

Сміюся, нічого не можу з собою вдіяти.

— Інґрід, це Клер запросила Селію. Вони подруги; ніколи не розумів чому. Гадаю, протилежності притягуються. Але в будь-якому разі, з тобою це не пов’язано.

Інґрід мовчить. Під макіяжем проступає бліде обличчя. Покопирсавшись у кишені пальта, вона витягує пачку «Інґліш овалз» і запальничку.

— Відколи ти палиш? — запитую її.

Інґрід ненавиділа паління. Інґрід любила кокс, кристалічний метамфетамін і напої з поетичними назвами. Двома довгими нігтями вона витягує цигарку з пачки і підкурює. Її руки тремтять. Вона робить затяжку, і з її губів звивається дим.

— То як життя без ніг? — запитує мене Інґрід. — Як це трапилося?

— Обмороження. Я відключився у Ґранд-парку в січні.

— Як же ти переміщаєшся?

— Переважно на інвалідному візку.

— Ой, це ж відстій.

— Так, — згоджуюсь. — Правду кажеш.

Якусь мить сидимо в тиші. Інґрід запитує:

— А ти все ще одружений?

— Так.

— Діти?

— Є. Дівчинка.

— О. — Інґрід спирається на спинку крісла, робить затяжку і видуває ніздрями тонку цівку диму. — Якби у мене була дитина.

— Інґ, ти ж ніколи не хотіла дітей.

Вона дивиться на мене, проте не можу зрозуміти як.

— Я завжди хотіла дітей. Але не думала, що ти хотів, тому нічого й не казала.

— У тебе ще можуть бути діти.

Інґрід сміється.

— Справді? Генрі, в мене є діти? У 2006 році у мене буде чоловік, будинок у Віннетці та дві з половиною дитини?

— Не зовсім. — Підсовуюсь на дивані. Біль відступив, але залишилась його оболонка, порожнє місце, де повинен бути біль, але замість нього лише очікування болю.

— «Не зовсім», — перекривлює мене Інґрід. — Як це: «не зовсім»? Як у: «Не зовсім, Інґрід, насправді ти безхатня жебрачка?»

— Ти не безхатня жебрачка.

— Значить, я не безхатня жебрачка. Гаразд, добре. — Інґрід гасить цигарку і закидає ногу на ногу.

Мені завжди подобалися ноги Інґрід. На ній черевички на високих підборах. Напевне, вони з Селією були не вечірці. Інґрід каже:

— Ми кидаємося в крайнощі. Я не заміська мати сімейства і не безпритульна. Давай, Генрі, дай мені ще кілька підказок.

Мовчу. Не хочу грати в цю гру.

— Добре, давай зробимо кілька варіантів. Подивимося… а) Я стриптизерка у конкретно зачуханому клубі на Раш-стрит. Е-е, б) Я у в’язниці, бо зарубала сокирою Селію і згодувала її Малкольму. Ага, значить, так. в) Я живу в Ріо-дель-Соль з інвестиційним банкіром. Як щодо цього, Генрі? Щось із цього звучить тобі знайомо?

— Хто такий Малкольм?

— Доберман Селії.

— Зрозуміло.

Інґрід грається із запальничкою, запалюючи та гасячи її.

— Як щодо г) я мертва? — Здригаюся. — Подобається тобі таке?

— Ні.

— Справді? А мені найбільше подобається. — Інґрід посміхається. Це не приємна посмішка. Радше гримаса. — Мені так сподобалося, що у мене виникла ідея. — Вона встає і йде через кімнату, коридором. Чую, як висуває та засуває шухляду. Коли повертається, одна рука захована поза спиною. Інґрід стоїть переді мною і, кажучи: «Сюрприз!», спрямовує пістолет на мене.

Він не дуже великий, тонкий, чорний і блискучий. Інґрід недбало тримає його біля талії, наче вона на вечірці. Дивлюсь на пістолет. Інґрід каже:

— Я могла би застрелити тебе.

— Так. Могла би, — відказую.

— А тоді себе, — говорить вона.

— І це могло би статися.

— А станеться?

— Я не знаю, Інґрід. Маєш вирішити сама.

— Дурниці, Генрі. Скажи мені, — наказує Інґрід.

— Добре. Ні. Цього не станеться. — Намагаюсь говорити впевнено.

Інґрід посміхається.

— Але що, коли я захочу, щоби сталося саме так?

— Інґрід, віддай мені пістолет.

— Підійди і забери.

— Ти хочеш застрелити мене? — Інґрід хитає головою, усміхаючись.

Злажу з дивана на долівку, тягнучи собою плед, повзу до Інґрід, повільно, через седативну дію болезаспокійливого. Вона відступає, тримаючи пістолет, націлений на мене. Зупиняюсь.

— Давай, Генрі. Хороший песик. Довірливий собачка. — Інґрід клацає запобіжником і ступає до мене два кроки. Напружуюсь. Вона цілиться мені в голову. Відтак регоче і спрямовує дуло пістолета до своєї скроні. — Як щодо цього, Генрі? Усе буде так?

— Ні. — Ні!

Вона насуплюється.

— Ти впевнений, Генрі? — Інґрід переміщує пістолет до своїх грудей. — Так краще? Генрі, голова чи серце?