Дружина мандрівника в часі

Генрі: Сниться, що я в Ньюбері, проводжу презентацію студентам випускного курсу Колумбійського коледжу[62]. Показую їм інкунабули, перші печатні {друковані} книжки. Показую їм фрагмент Біблії Гутенберґа, «Гру в шахи» Кекстона, «Євсевій»[63] Жансона. Усе йде добре, студенти ставлять гарні запитання. Копирсаюся у візку, шукаю особливу книжку, яку недавно знайшов у книгосховищі, — ніколи не знав, що вона у нас була. Вона у важкій червоній коробці. На ній немає назви, тільки шифр книжки «Колекція Вінґа f ZX 983.D 453», виштампуваний золотом під емблемою Ньюбері. Ставлю коробку на стіл, викладаю подушечки, а там — мої стопи: рожеві та в ідеальному стані. Вони напрочуд важкі. Коли ставлю їх на подушечки, пальці починають ворушитися, щоби привітатися зі мною, щоб показати, що вони й досі можуть робити це. Починаю розповідати про них, пояснюю важливість моїх стоп для венеційського друку п’ятнадцятого століття. Студенти конспектують. Одна з них, — гарненька блондинка у блискучій блузі без рукавів, розшитій блискітками, — показує на мої ноги, і каже: «Дивіться, вони цілком білі!» І це правда: шкіра стала мертвецько-білою, а стопи — неживими та загниваючими. З сумом подумки зауважую, що завтра їх у першу чергу потрібно відправити спеціалістові зі збереження старовини.

Біжу вві сні. Все чудово. Біжу в північному напрямку вздовж озера, з Оак-Стрит-Біч. Відчуваю, як гупає моє серце, як плавно піднімаються та опускаються мої легені. Рухаюсь уперед. Яке полегшення, — думаю. Боявся, що ніколи не бігатиму знову, але от: біжу. Це чудово.

Але раптом усе змінюється, погіршується. Частини мого тіла відпадають. Спершу відпадає ліва рука. Зупиняюся, піднімаю її з піску, обтрушую, і прикладаю на місце, але вона закріплюється не надто надійно і всього за півмилі відпадає знову. Тож несу її у правій руці, сподіваючись, що коли доберуся додому, то зможу прикріпити її надійніше. Та раптом відпадає правиця, і в мене більше немає рук, щоби підняти ті руки, які я загубив. Утім, продовжую бігти. Це не так уже й погано, не боляче. Невдовзі розумію, що у мене відпав член — упав у праву штанину моїх спортивних штанів і там собі набридливо талапається, схоплений резинкою знизу штанів. Не можу нічого з цим вдіяти, тож не звертаю уваги. Відтак відчуваю, що мої ноги розтріскуються, як тротуар, усередині мого взуття, а потім обидві моїх ноги ламаються у щиколотках; падаю лицем на доріжку. Знаю: якщо лишуся там, інші бігуни затопчуть мене, тому починаю скочуватися. Я скочуюсь і скочуюсь, поки не закочуюсь у озеро. Хвилі накривають мене, і я прокидаюся, задихаючись.

Сниться, що я в балеті. Я — ведуча балерина, у своїй гримерці, обмотана рожевим тюлем Барбари, маминої костюмерки. Барбара — міцний горішок, тому, хоча мої стопи скажено болять, я не скаржуся, коли вона ніжно загортає мої обрубки у довгі рожеві атласні пуанти. Коли вона закінчує, хитаючись, встаю зі стільця і скрикую.

— Не будь скиглієм, — говорить Барбара, але потім змінює гнів на милість і робить мені укол морфіну. Дядько Иш з’являється у дверях гримерки, і ми спішно спускаємося нескінченними закулісними коридорами. Знаю, що мої ступні болять, хоча й не бачу та не відчуваю їх. Ми поспішаємо далі, і раптом я на місці. Дивлячись на сцену, розумію, що це балет Лускунчик, а я — фея Драже. З якоїсь причини це непокоїть мене. Цього я не очікував. Але хтось підштовхує мене, і я шкутильгаю на сцену. І танцюю. Засліплений світлом, танцюю, не думаючи, не знаючи па, в екстазі від болю. Нарешті, ридаючи, падаю на коліна, а публіка підхоплюється й аплодує.

П’ятниця, 3 листопада 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Генрі тримає цибулю, серйозно на мене дивиться і промовляє:

— Це… цибуля.

Киваю.

— Так. Бачила в книжці.

Він піднімає брову.

— Дуже добре. Тепер слухай: щоб почистити цибулю — береш гострий ніж, кладеш цибулину боком на дошку для нарізки, і відрізаєш обидва кінці: отак. Затим чистиш цибулю, отак. Гаразд. Тепер — нарізаєш поперечними смужками. Якщо потрібні кільця цибулі — просто розділяєш кожну смужку, але якщо готуєш суп або соус для спагеті — ріжеш кубиками, отак.

Генрі вирішив навчити мене готувати. Усі кухонні столи і шафки занадто високі для нього в інвалідному кріслі. Ми сидимо за кухонним столом, в оточені мисок, ножів, банок з томатним соусом. Генрі штовхає мені через стіл дошку для нарізки та ніж, і я, вставши, незграбно нарізаю кубиками цибулю. Генрі терпляче спостерігає.

— Добре, добре. Тепер — зелений перець: відрізаєш ножем оце і витягуєш серцевину.

Ми робимо соус марінара, соус песто, лазанью. Наступного дня — печиво зі шматочками шоколаду, брауні, крем-брюле. Альба — мов у раю.

— Ще десерту, — благає вона.