Читаем Дружина мандрівника в часі полностью

Дружина мандрівника в часі

Інґрід лютиться. Вона йде попереду мене, й уся її спина, навіть те, як рухаються її стегна, демонструють її злість. Певною мірою це і моя провина. Бісів нічний клуб у Вест-парк. Навіщо комусь відкривати нічний клуб у нещасному, наповненому успішними людьми Лінкольн-парку, в якому не можна залишити машину більше ніж на десять секунд, так щоб евакуатор Лінкольна не відтягнув її у своє лігво, щоб позловтішатися з неї?

— Генрі?

— Що?

— Там знову та маленька дівчинка.

— Яка маленька дівчинка?

— Та, яку ми бачили раніше. — Інґрід зупиняється.

Дивлюсь, куди вона показує. Дівчинка стоїть у дверях квіткової крамниці. Вона одягнена у щось темне, тож усе, що я бачу, — це її біле личко й босі ноги. Мабуть їй сім чи вісім років; занадто мала, щоб ходити самою посеред ночі. Інґрід підходить до дівчинки, у погляді якої не проступає жодних емоцій.

— З тобою все гаразд? — запитує Інґрід у дівчинки. — Ти загубилася?

Дівчинка дивиться на мене і промовляє:

— Я спочатку

загубилася, але тепер з’ясувала, де я. Дякую, — додає вона ввічливо.

— Тебе потрібно підвезти додому? Ми би могли тебе підвезти, якби зуміли знайти машину. — Інґрід схиляється над дівчинкою. Її лице, мабуть, за фут від обличчя дівчинки. Коли підходжу до них, то бачу, що дівчинка одягнена у чоловічу вітрівку. Вона їй по кісточки.

— Ні, дякую. Принаймні живу я надто далеко. — У дівчинки довге чорне волосся і приголомшливі темні очі; у жовтому світлі квіткової крамниці вона схожа на вікторіанську дівчинку з сірникової фабрики або Енн Де Квінсі.

— Де твоя мама? — запитує її Інґрід.

— Вона вдома, — відповідає дівчинка. Вона всміхається до мене і промовляє: — Вона не знає, що я тут.

— Ти втекла? — запитую.

— Ні, — каже вона і сміється. — Я шукала свого тата, але думаю, що занадто рано. Я повернусь пізніше. — Вона протискається біля Інґрід, підходить до мене, хапає за піджак і тягне до себе. — Машина по той бік вулиці, — шепоче.

Дивлюся по той бік вулиці: та он же вона — червона «порше» Інґрід.

— Дякую, — починаю, проте дівчинка швидко цілує мене десь біля вуха й біжить тротуаром, ляскаючи ногами по бетону; стою і дивлюся їй услід.

Коли сідаємо в машину, Інґрід принишкла.

— Це дивно, — зрештою, промовляю.

Вона зітхає і говорить:

— Генрі, як для розумної людини, ти іноді буваєш доволі тупим. — Висаджує мене біля моєї квартири, не кажучи більше ні слова.

Неділя, 29 липня 1979 року (Генрі сорок два)

Генрі: Якийсь час у минулому. Сиджу на пляжі Лайтхауз Біч з Альбою. Їй десять. Мені — сорок два. Ми обоє подорожуємо у часі. Теплий вечір, мабуть, липень чи серпень. На мені джинси і біла футболка, які поцупив з розкішного особняка Нос-Еванстон; Альба одягнена у рожеву нічну сорочку, яку стягнула з мотузки для сушіння у якоїсь старої леді. Вона занадто довга для неї, тому ми зав’язали її навколо колін. Люди весь день кидали на нас здивовані погляди. Думаю, ми були не зовсім схожі на пересічного тата і доньку на пляжі. Втім, ми зробили все якнайкраще; ми плавали і будували замок на піску. Ми їли хотдоги і картоплю фрі, куплену в торговця на стоянці. Ми не мали ні ковдри, ні рушників, тому трохи в піску, і трохи вологі, і приємно втомлені, і сидимо, дивлячись, як маленькі діти бігають туди-сюди по хвилях, а великі дурні собаки стрибають за ними. Позаду нас сідає сонце, а ми — вдивляємось у воду.

— Розкажи мені історію, — говорить Альба, спираючись на мене.

Обіймаю її.

— Яку саме?

— Хорошу історію. Історію про тебе і маму, коли вона була маленькою дівчинкою.

— Гм. Добре. Колись давно…

— Коли це було?

— В усі часи відразу. Колись давно і просто зараз.

— І те, й інше?

— Так, завжди, і тоді, і тоді.

— Як таке може бути?

— Ти хочеш, щоб я розповідав цю історію, чи ні?

— Ага…

— Тоді — гаразд. Колись давно твоя мама жила у великому домі біля лугу, а на лузі було місце, що називалося долиною, куди вона зазвичай ходила гратися. І одного ясного дня твоя мама, яка була лише маленькою крихіткою, волосся якої було довше, ніж вона сама, вийшла на галявину, а там був чоловік…

— Без одягу!

— Без жодної ниточки на собі, — погоджуюсь. — А коли твоя мама дала йому пляжний рушник, який вона, на щастя, мала зі собою, і він зміг щось надягнути, незнайомець пояснив їй, що він — мандрівник у часі, і дівчинка чомусь повірила йому…

— Тому що це правда!

— Ну, так, але як вона мала це знати? Отож дівчинка таки повірила йому, і пізніше була достатньо нерозумною, щоб вийти за нього заміж, і ось — ми тут.

Альба стукає мене кулаками у живіт.

— Розказуй правильно, — вимагає вона.

— Ой, як я можу тобі щось розповідати, коли ти мене так б’єш? Фу.

Альба затихає. Потім каже:

— Як так, що ти ніколи не відвідуєш маму в майбутньому?

— Я не знаю, Альбо. Якби міг, я би там був.

Над горизонтом стає темнішою синява, відступає хвиля. Піднімаюсь, пропоную руку Альбі й піднімаю її.

Обтрушуючи пісок із нічної сорочки, вона заточується в мій бік, промовляє: «Ой!» і зникає. Стою на пляжі, тримаючи вологу бавовняну нічну сорочку, вдивляючись у нечіткі сліди Альби в сутінках.