Дружина мандрівника в часі

Dasien[68]

Субота, 12 липня 2008 року (Клер тридцять сім)

Клер: Шаріс забрала Альбу, Розу, Макса та Джо кататися на роликах у Рейнбо. Тепер їду до неї додому, щоб забрати Альбу; їду ранувато, натомість Шаріс запізнюється. Двері відчиняє обмотаний рушником Гомес.

— Давай, заходь, — каже він, широко відчинивши двері. — Хочеш кави?

— Звісно. — Простую за ним їхньою хаотичною вітальнею на кухню. Сідаю за стіл, усе ще заставлений тарілками після сніданку, і розчищаю місце, щоб обіпертися на лікті. Гомес сновигає кухнею, готуючи каву.

— Давно тебе не бачив.

— Я була зайнята. Альба має всі ці різні заняття, я тільки й воджу її повсюди.

— Малюєш? — Гомес ставить горня з блюдцем переді мною і наливає туди каву. Молоко і цукор уже на столі, тому беру сама.

— Ні.

— О, — Гомес схиляється на кухонну стійку, обхопивши руками горня з кавою. Його волосся темне від води і гладенько зачесане назад. Ніколи не помічала, що він лисіє. — А крім того, що возиш її високість, що ти робиш?

Що я роблю? Чекаю. Думаю. Сиджу на нашому ліжку, тримаючи стару картату сорочку, яка все ще пахне Генрі, глибоко вдихаючи його запах. Йду гуляти о другій годині ночі, коли Альба в безпеці у своєму ліжку; прогулянки мої тривалі, щоб достатньо виснажитися для того, щоби заснути. Розмовляю з Генрі, так, наче він тут, зі мною, наче він міг би бачити моїми очима, думати моїм мозком.

— Небагато.

— Гм-м.

— А ти?

— Ой, знаєш. Керую. Граю суворого главу сім’ї. Як завжди.

— О. — Сьорбаю каву. Зиркаю на годинник над мийником. Він має форму чорного кота: його хвіст смикається туди-сюди, мов маятник, а великі очі переміщаються з часом із кожним посмикуванням, голосно цокаючи. Зараз за чверть дванадцята.

— Хочеш щось поїсти?

Хитаю головою.

— Ні, дякую. — Судячи з тарілок на столі, Гомес і Шаріс їли на сніданок білу мускатну диню, омлет і грінки. Діти їли готовий зерновий сніданок «Лакі чармс» та кільця «Чіріос» і ще щось з арахісовим маслом. Стіл — наче археологічна реконструкція сімейного сніданку в XXІ столітті.

— Ти з кимось зустрічаєшся?

Дивлюсь на Гомеса, який усе ще стоїть, обіпершись на стійку, усе ще тримає горня кави на рівні підборіддя.

— Ні.

— Чому ні?

Не твоя справа, Гомесе.

— Це ніколи не спадало мені на думку.

— Тобі варто про це подумати. — Він ставить горнятко в мийку.

— Чому?

— Тобі потрібне щось нове. Хтось новий. Ти не можеш просто сидіти решту свого життя, чекаючи на появу Генрі.

— Звичайно, можу. Подивись на мене.

Гомес ступає два кроки і стає біля мене. Схиляється до мого вуха.

— Хіба ти ніколи не сумувала за… цим? — Він облизує внутрішню частину мого вуха.

Так, я сумую за цим.

— Відійди від мене, Гомесе, — шиплю до нього, але не відхиляюся. Я прикута до місця ідеєю.

Гомес піднімає моє волосся і цілує шию ззаду.

Ходи до мене! Ходи до мене!

Заплющую очі. Руки піднімають мене з крісла, розстібають сорочку. Язик ковзає моєю шиєю, моїми плечима, сосками. Тягнуся із заплющеними очима й знаходжу махрову тканину, банний рушник, який падає. Генрі. Руки розщіпають мої джинси, стягують їх і кладуть мене на кухонний стіл. Щось металеве падає на підлогу. Їжа і столове срібло, півколо тарілки, шкірка дині під моєю спиною. Мої ноги розсунуті. Язик у моїй піхві. Ооо… Ми на лузі. Літо. Зелена ковдра. Ми щойно поїли, присмак дині все ще у моєму роті. Язик відкриває шлях до вільного простору, вологого та відкритого. Розплющую очі; вдивляюсь у напівпорожню склянку апельсинового соку. Заплющую очі. Міцний, рівномірний поштовх члена Генрі в мені. Так. Я чекала дуже терпляче, Генрі. Я знала, що рано чи пізно ти повернешся. Так. Шкіра до шкіри, руки на грудях, рухи всередину і назад, тягучий ритм, глибше, так, о…

— Генрі…

Усе зупинилось. Голосно цокає годинник. Розплющую очі. Гомес пильно дивиться на мене, скривджений? сердитий? за мить він безвиразний. Захлопуються двері машини у подвір’ї. Сідаю, зістрибую зі столу й біжу у ванну. Гомес кидає мій одяг за мною.

Поки одягаюся, чую, як Шаріс і діти заходять, сміючись у передні двері. Альба гукає: «Мамо?», кричу: «За хвилинку вийду!» Стою у тьмяному світлі ванни з рожевою та чорною плиткою і вдивляюсь на себе у дзеркало. Моє відображення байдуже і бліде. Мию руки й намагаюся розчесати пальцями волосся. Що я кою? Ким дозволила собі стати?

І відповідь приходить, щось на кшталт: тепер Ти мандрівниця.

Субота, 26 липня 2008 року (Клер тридцять сім)