Дружина мандрівника в часі

Клер: Альбина винагорода за те, що вона була терплячою, в той час як ми з Шаріс дивилися на мистецтво, — похід у кафе Ед-Дебевік, несправжню закусочну, що веде жваву туристичну торгівлю. Тільки-но заходимо у двері, як з’являється відчуття 1964 року. Гурт «Kinks» грає на повну гучність, і повсюди вивіски:

Якби ви були справді хорошим клієнтом, ви би замовили більше!!!

Будь ласка, замовляючи, говоріть чітко.

Наша кава така добра, що ми самі її п’ємо!

Сьогодні, очевидно, день фігурок тварин з повітряних кульок; пан у блискучому фіолетовому костюмі скручує для Альби таксу, тоді переробляє її на капелюх і розміщує на її голові. Вона крутиться з радощів. Ми з півгодини стоїмо у черзі, проте Альба зовсім не скиглить; вона дивиться, як офіціанти та офіціантки фліртують, та нишком оцінює кулькових тварин інших дітей. Нас нарешті супроводжує до кабінки офіціант, який носить окуляри у товстій роговій оправі і бейджик із написом «Спаз». Ми із Шаріс розгортаємо меню й намагаємося поміж картоплі фрі зі смаком сиру та м’ясного рулету знайти, що ми хочемо з’їсти. Альба лише безперестанку повторює: молочний коктейль

.

Коли Спаз з’являється знову, у Альби раптовий напад сором’язливості, і її треба вмовляти, щоб вона сказала йому, що хотіла б молочний коктейль з арахісовим маслом і маленьку порцію картоплі фрі (я сказала їй, що це надто нездорово — нічого не їсти на обід, обмежуючись молочним коктейлем). Шаріс замовляє макарони і сир, а я замовляю сендвіч з беконом, салатом та помідорами. Тільки-но Спаз іде, Шаріс співає: «Альба і Спаз сидять на дереві, ЦІЛУЮТЬСЯ…», і Альба заплющує очі, затуляє руками вуха, та сміється, хитаючи головою. Офіціант із бейджиком, на якому написано «Базз», походжає уздовж буфетної стійки й підспівує пісню Боба Сігера «Old Time Rock & Roll».

— Ненавиджу Боба Сігера, — каже Шаріс. — Ти думаєш, він витратив більше тридцяти секунд, щоб написати ту пісню?

Молочний коктейль прибуває до нас у високій склянці з соломинкою, що згинається у металевому шейкері, який містить коктейль, що не помістився у склянку. Альба піднімається, щоб випити його, стає на пальці, щоб досягти найкращого можливого кута, для того щоб висмоктати молочний коктейль з арахісовим маслом. Її такса-капелюх із повітряної кулі сповзає з лоба, заважає їй зосередитися. Вона зиркає на мене крізь густі чорні вії й підсовує кульковий капелюх угору так, що він прилипає до її голови через статичну електрику.

— Коли тато прийде додому? — запитує вона.

Шаріс видає звук, наче їй випадково потрапила в носа пепсі, і кашляє; товчу її по спині, поки вона не показує рукою, щоб я перестала, тому зупиняюсь.

— Двадцять дев’ятого серпня, — відповідаю Альбі, яка знову сьорбає залишки коктейлю, поки Шаріс докірливо на мене дивиться.

Пізніше їдемо в авто на Лейк-Шор-Драйв; я сиджу за кермом, Шаріс вовтузиться з приймачем, Альба засинає на задньому сидінні. Виводжу авто на Ірвінґ-парк, і Шаріс промовляє:

— Хіба Альба не знає, що Генрі помер?

— Звичайно, знає. Вона його бачила, — нагадую Шаріс.

— Ну, то чому ти їй сказала, що він повернеться у серпні?

— Бо так буде. Він сам сказав мені цю дату.

— О. — Хоча дивлюсь на дорогу, проте відчуваю на собі погляд Шаріс. — Чи це не… трохи дивно?

— Альбі це подобається.

— Тобі також?

— Я ніколи його не бачу. — Намагаюсь утримати у голосі легкість, наче мене не мучить несправедливість цього, наче я не сумую через почуття образи, коли Альба розповідає мені про свої зустрічі з Генрі, навіть коли випитую кожну деталь.

Чому не я, Генрі? Запитую подумки, заїжджаючи в завалений іграшками в’їзд Шаріс і Гомеса. Чому лише Альба? Втім, як і зазвичай, відповіді на це немає. Як завжди, це — лише так, як є. Шаріс цілує мене і виходить з машини, статечно йде до входу, який чарівно відкривається, показавши Гомеса і Розу. Роза підстрибує вверх-вниз, простягнувши щось Шаріс; вона це забирає, говорить їй щось та міцно обіймає. Гомес дивиться на мене і нарешті злегка махає мені рукою. Махаю у відповідь. Він відвертається. Шаріс і Роза зайшли всередину. Двері зачиняються.

Продовжую нерухомо сидіти просто там, на дорозі, Альба спить на задньому сидінні. По газоні, зарослому кульбабами, ходять ворони. Де ти, Генрі? Схиляю голову на кермо. Допоможи мені. Ніхто не відповідає. За хвилину перемикаю передачу, автівка здає назад і рушає до свого тихого дому, який нас чекає.

Субота, 3 вересня 1990 року (Генрі двадцять сім)

Генрі: Ми з Інґрід п’яні й загубили машину. Темно; ми шукали її скрізь, але її ніде немає. Довбаний Лінкольн-парк. Довбаний евакуатор на Лінкольн-парк. Чорт.