Щодо нього в мене жодних сумнівів. Він поволі проходжається, верзе дурниці, у блаженному невіданні, а з лівої задньої кишені штанів випирає гаманець. Живіт у нього великий, а от заду майже немає, і гаманець аж благає мене витягти його. Неквапливо простую за чоловіком. Генрі чудово бачить, як майстерно я просовую великий і вказівний пальці в кишеню жертви й витягаю гаманець. Вони й далі рухаються вперед, я ж відступаю, передаю Генрі гаманець, і поки він засовує його в кишеню штанів, іду далі.
Показую Генрі й інші прийоми: як витягнути гаманець із внутрішньої нагрудної кишені піджака; як прикрити свою руку, поки вона всередині жіночої сумочки; шість способів відволікти людину, поки витягуєш її гаманець; як витягти гаманця із наплічника; як невимушено змусити людину показати, де вона тримає гроші. Він почувається більш розкуто, йому навіть починає це подобатись. Зрештою кажу:
— Гаразд. Тепер ти.
— Я не можу. — Він мовби кам’яніє.
— Звісно, можеш. Роздивись довкола. Знайди когось. — Ми у залі японських гравюр та естампів. Тут повно старих пані.
— Не тут.
— Добре. Де?
На якусь мить він замислюється.
— У ресторані.
Повільно йдемо в ресторан. Дуже чітко це пам’ятаю. Мене скував жах. Я глянув на юного себе й ще раз переконався — білий, мов стіна. Усміхаюся, бо знаю, що ж трапиться далі. Ми стоїмо в самому кінці черги у ресторан. Генрі задумливо оглядається.
Перед нами у черзі стоїть високий чоловік середнього віку в прекрасно скроєному коричневому легкому костюмі; побачити, де у нього гаманець, просто неможливо. Генрі підходить до нього, тримаючи у витягнутій руці один із гаманців, які я поцупив раніше.
— Сер? Це ваш? — спокійно питає Генрі. — Він був на підлозі.
— Що? А, ні. — Чоловік перевіряє праву задню кишеню штанів, знаходить гаманець, нахиляється до Генрі, щоб краще його чути, бере в нього гаманець, відкриває. — Ого, тобі краще віднести його охороні, тут… чимало грошей.
На чоловікові окуляри з товстими скельцями, і поки він розглядає через них Генрі й звертається до хлопця, той просовує руку попід піджак чоловіка й цупить гаманець. Оскільки на Генрі футболка з коротким рукавом, я проходжу поруч, і він передає гаманця мені. Високий худий чоловік у коричневому костюмі вказує на сходи, пояснюючи Генрі, як повернути гаманець. Генрі неспішно йде у напрямку, вказаному чоловіком, я простую за ним, обганяю і веду через музей до виходу, повз охоронців на Мічиґан-авеню і в південному напрямку. Відтак, підсміюючись, як одержимі, ми опиняємось у «Мистецькому кафе», де смакуємо молочні коктейлі та смажену картоплю, витративши трохи незаконно здобутого добра. Опісля викидаємо усі гаманці в якусь поштову скриньку, вже без готівки, і я винаймаю нам кімнату в «Палмер-гаузі».
— Ну? — питаю, сидячи на краю ванни і спостерігаючи, як Генрі чистить зуби.
— О у? — відповідає Генрі з повним ротом зубної пасти.
— Що думаєш?
Він спльовує.
— Щодо чого?
— Кишенькових крадіжок.
Генрі дивиться на мене із дзеркала.
— Нормально. — Він повертається і дивиться просто на мене. — Я впорався!
На його обличчі широка посмішка.
— Ти чудово впорався.
— Так! — Посмішка згасає. — Генрі, мені не подобається подорожувати часом самому. З тобою краще. Ти не міг би завжди бути зі мною?
Він стоїть спиною до мене, проте ми дивимось одне на одного через дзеркало. Бідолашний маленький я: у цьому віці в мене худа спина, а лопатки випирають, наче зачатки крил. Він повертається, чекаючи на відповідь, і я знаю, що мушу сказати йому — собі. Підходжу, лагідно повертаю його й ставлю поруч, і от ми пліч-о-пліч, на рівні голів, обличчям до дзеркала.
— Дивись.
Ми вивчаємо власне відображення, яке подвоюється у розкішному, багато прикрашеному золотом дзеркалі ванної кімнати «Палмер-гаузу». Те ж саме темно-коричневе волосся, ідентичні темні вузькі очі з колами від утоми. Кидаємо одне одному ті ж самі репліки. Я вищий, мускулистіший і поголений. Він — стрункий, незграбний, кістлявий. Забравши собі з чола волосся, показую шрам, який отримав під час аварії. Підсвідомо він копіює мій жест, торкаючись того ж шраму на власному лобі.
— Такий же, як у мене, — каже здивовано. — Звідки він у тебе?
— Звідти, звідки й у тебе. Він — такий самий. Ми ж однакові.
Момент просвітлення. Я не розумів, а тоді дійшло, от так просто. Дивлюся, як це відбувається. Хочу бути обома нами одночасно, відчути знову, як це — втратити свої межі, бачити вперше, як суміщаються майбутнє та теперішнє. Я надто звик до цього, мені так зручно, і я залишаюсь осторонь, пригадуючи своє здивування у дев’ятирічному віці, коли я раптом побачив і зрозумів, що мій друг, порадник, брат — це я. Я, лише я. Повна самотність.
— Ти — це я.
— У старшому віці.
— Але… як же інші?
— Інші мандрівники часом?
Він киває.
— Я не знаю, чи вони існують. Тобто інших я ще не стрічав.