Дружина мандрівника в часі

Я здивований, коли вона з’являється на галявині. Швидко темніє, і Клер видається такою крихітною й переляканою в напівтемряві.

— Привіт.

— Привіт, Клер. Дякую за одяг. Він чудовий. У ньому мені сьогодні буде добре і тепло.

— Мушу скоро йти.

— Добре, бо майже стемніло. Завтра в школу?

— Умгу.

— Яке сьогодні число?

— Четвер, двадцять дев’яте вересня 1977 року.

— Дуже корисна інформація. Дякую.

— А чому ти цього не знаєш?

— Ну, я щойно сюди потрапив. Кілька хвилин тому був понеділок, двадцять сьоме березня 2000 року. Був дощовий ранок, і я готував собі тост.

— Але ти записав це мені.

Вона виймає фірмовий бланк юридичного бюро Філіпа і протягує мені. Підходжу до неї і беру його. Мені цікаво побачити дати, старанно написані великими друкованими літерами моєю рукою. Замовкаю і шукаю кращого способу пояснити дитині, якою зараз є Клер, химери подорожей у часі.

— Це як от… ти вмієш користуватися магнітофоном?

— Ага.

— Гаразд. От ти вставляєш касету, і вона грає від початку до кінця, так?

— Так…

— Таке і твоє життя: ти прокидаєшся вранці, їси сніданок, чистиш зуби, і йдеш до школи, так? Ти не встаєш і раптом опиняєшся в школі на обіді з Гелен і Рут, і тоді раптом ти вдома одягаєшся, так?

Клер хихикає.

— Правильно.

— А у мене все по-іншому. Тому що я — мандрівник у часі, я часто стрибаю з одного часу в інший. От уяви: ти вставила касету, вона трохи пограла, а потім ти сказала: «О, я хочу послухати цю пісню ще раз», тому прослуховуєш цю пісню, а тоді хочеш повернутися туди, де зупинилася, але перемотуєш плівку занадто далеко вперед, повертаєшся знову, та плівка й досі задалеко. Розумієш?

— Приблизно.

— Ну, це не найкраща аналогія в світі. В принципі, іноді я гублюся в часі, і не знаю куди мене закинуло.

— Що таке аналогія?

— Це коли ти намагаєшся щось пояснити, розповідаючи про схожі речі. Наприклад, на даний момент мені в цьому светрі так затишно, як жучку в килимку, а ти така гарна, хоч картину малюй, а Ета буде зла, як собака, якщо ти скоро не прийдеш.

— Ти спатимеш тут? Може, прийдеш до нас, у нас є кімната для гостей.

— Боже, як мило з твого боку. На жаль, мені не можна зустрічатися з твоєю сім’єю до 1991 року.

Клер геть спантеличена. Гадаю, частина проблеми в тому, що вона не може собі уявити дати, що виходять за межі сімдесятих. Пам’ятаю, мав ту ж проблему з шістдесятими, коли був у її віці.

— Чому ні?

— Це частина правил. Люди, які подорожують у часі, не повинні спілкуватися зі звичайними людьми, коли відвідують їхній час, бо можуть накоїти проблем.

Насправді, я в це не вірю. Усе відбувається так, як і має відбуватися, один раз і лише один раз. Я не прихильник розщеплення всесвітів.

— Але ти говориш зі мною.

— Ти особлива. Смілива, розумна, добре зберігаєш секрети.

Клер збентежена.

— Я сказала Рут, але вона не повірила мені.

— А. Не переймайся цим. Мені теж далеко не всі люди вірять. Особливо лікарі. Лікарі нічому не вірять, якщо ти їм це не доведеш.

— Я вірю тобі.

Клер стоїть десь за п’ять футів від мене. Її маленьке бліде обличчя вловлює останнє помаранчеве світло заходу. Її волосся щільно зв’язане у кінський хвіст, на ній сині джинси і темний светр із зебрами на грудях. Її кулаки стиснуті, вона видається енергійною та рішучою. Наша дочка, — з жалем думаю, — була б такою ж.

— Спасибі, Клер.

— Тепер я мушу йти.

— Гарна ідея.

— Ти повернешся?

У пам’яті відтворюю список дат.

— Я повернуся шістнадцятого жовтня, у п’ятницю. Одразу після школи йди сюди. Принеси маленький блакитний щоденник, який Меґан подарувала тобі на день народження і синю кулькову ручку.

Повторюю дату, дивлячись на Клер, щоб переконатися, що вона запам’ятає.

— Au revoir[19], Клер.

— Au revoir…

— Генрі.

— Au revoir, Генрі.

Її акцент кращий, ніж у мене. Клер повертається і біжить доріжкою в обійми свого освітленого гостинного будинку, а я повертаюсь у темряву й блукаю галявиною. Пізніше ввечері викидаю краватку в сміттєвий контейнер позаду закусочної «У Діни».

Уроки виживання

Четвер, 7 червня 1973 року (Генрі двадцять сім і дев’ять)

Генрі: Стою через дорогу від Чиказького інституту мистецтв сонячного червневого дня 1973 року в компанії себе, дев’ятирічного. Він прибув із наступної середи, я — з 1990 року. У нас попереду цілий полудень і вечір, щоб розважитися, як забажаємо, тож ми прийшли до одного з найвеличніших музеїв мистецтва в світі, щоб навчитися шастати по кишенях.

— Може, просто розглянемо роботи? — благає Генрі. Він нервує, раніше такого ще не робив.

— Ні, ти мусиш це вміти. Як ти виживатимеш, якщо не вмітимеш красти?

— Жебракуватиму.

— Жебракувати — жахливо нудно, і тебе може загребти поліція. Тепер слухай: коли ми увійдемо всередину, я хочу, щоб ти тримався окремо від мене і вдавав, що ми незнайомі. Але далеко не відходь, щоб міг бачити, що я роблю. Коли я щось тобі дам, то не впусти це, а хутко клади в кишеню. Домовилися?

— Думаю, так. Може, ходімо, подивимося на святого Георгія?

— Добре.